Читати книгу - "Катерина"

– Скажи йому про Микитку, – наполегливо зашепотіла Катерина, але Ярина вперто захитала головою.

– Ні!

– Ярино, він же має право знати!

– Жодного права він не має, не треба було поводитись як боягуз. – У голосі Ярини ясно, занадто ясно пролунала образа, і Катерина зрозуміла, що Ярина просто ображена, глибоко ображена на пана Злотника за його нерішучість колись. Й образа ця жила в ній увесь час заміжжя з Василем.

– Здорові були, пані Катерино, – привітався, наблизившись, Злотник, і в голосі його з’явилась напруга, коли він звернувся до застиглої Ярини. – Ярино… Прийми мої найщиріші співчуття. Я розумію, яке це для тебе велике горе.

Очі Ярини пом’якшали.

– Дякую.

Вона, мов забувши свої нещодавні гіркі й ображені слова, задивилась йому в очі. І Катерина, щоб не заважати їм, тихо пішла до хати. А від воріт до хати вже наближалась висока дорідна постать батюшки Софронія, за яким ішов дяк Мелетій. Зграйка особливо набожних селянок одразу ж кинулась до любого батюшки під благословення, але він, мов не помітивши, наблизився до Катерини, поклонився.

– Пані Катерино, – гучно пророкотав його голос, і шанувальниці мало не ахнули в голос, – благословення на вас Господнє. – Широка сильна рука піднялася, щоб благословити її, і Катерина ледве встигла підставити руки човником. А батюшка, наче йому було вже замало тільки благословити її, ще й дав їй поцілувати свого золотого, наперсного хреста.

За батюшкою до хати попрямував дяк, який, трішки повагавшись, теж поклонився.

– Пані.

А люди витріщились на Катерину, мов на якесь дивовижу. Та вона швидко увійшла до хати, а за нею прослизнула і Ярина, яка відразу ж стала до синової домовини.

Катерина озирнулась. Злотникова постать височіла тепер біля дверей, і з того, як наповнились болем та тугою його очі, Катерина зрозуміла, що Ярина таки сказала йому про сина.

– Царю Небесний! – густим голосом завів батюшка, і відправа почалась. Почулися плач та ридання.

А потім була довга дорога до берізок, під якими борисівці ховали своїх померлих. Крики й тужіння мачухи, тихий плач Ярини. І вже вдома Катерина ловила на собі палаючий ненавистю та недобрим вогнем мачушин погляд, але, як на диво, Килина мовчала, чи то соромлячись людей, чи боячись чіпати її зараз. Потинявшись двором, що став для неї чужим, Катерина вже збиралася йти геть, аби тільки не бачити очисьок тих лютих, однак біля воріт наздогнала її Ярина.

– Катруню, ти куди?

– Піду я.

– А поминки ж?

Катерина зітхнула.

– Ні, не можу я більше витримувати поглядів мачушиних.

Ярина опустила очі.

– Так, ти для неї тепер найлютіший ворог.

– Та я завжди такою була для неї, тільки тепер ще й причина є. То я краще піду, та й Криштоф мене чекає.

– То йди. – Ярина обійняла її, а потім швидко, гаряче зашепотіла. – І дякую тобі, Катруню!

– А за що?

– За все. Що пішла проти ночі рятувати мою приречену вже дитину, за доброту твою… і за Максима.

– Але…

– Якби ти не наполягла, я б утекла від нього з-під тієї вишні, мов прокажена. А так… Кохана людина, вона таки може втішити, бо це наше горе, спільне, Микитка ж наша кров. Максим наче цілющої води налив у моє серце. І ще… – Ярина звела дух. – Ще він сказав, що нікуди не відпустить мене від себе.

Катерина вхопила її за руку.

– Яринко, я така рада за тебе.

І пішла Катерина додому втішена, бо знала, що зі Злотником буде Ярина нарешті щасливою, а там і діточок Господь їм пошле, утішить за втрату Микитки.

Замислившись, Катерина йшла, дивлячись собі під ноги, і не помітила, як на стежині перед нею виросла дорідна постать сотника Яковенка. І зупинилась тільки тоді, коли погляд наткнувся на запилені чоловічі чоботи, що перегородили їй дорогу. Погляд налякано стрибнув угору, по червоних козацьких шароварах, білій свитці та вишитій сорочці, застигнувши на знайомому лиці.

Катерина вся похолонула.

А Яковенко холодно всміхнувся.

– Ну, здорова була, Катерино!

Вона промовчала.

– Що, уже й вітати покинутого жениха не бажаєш? Зазналась? Чи то я не так привітався? Мав би вітати тепер тебе як пані графиню? – насмішкувато запитав він, але очі його й далі залишались крижаними та злими.

– Дайте мені спокій, – напруженим голосом відгукнулась Катерина, озирнувшись. Тут, за селом, не було ані душі, й острах холодною змією вже пролазив до серця. Бо щось страшне, невимовно страшне було у високій постаті цього чоловіка, що з таким відверто нахабним виглядом стояв зараз перед нею.

Сотник зіщулив очі.

– А вибачитись ти не бажаєш?

Катерина відступила на крок назад.

– За що?

– Як за що? А за те, що виставила мене посміховиськом перед усім селом зі своїм ляхівським паном. А я, Катре, хоч і не панського роду, а лише козацького, теж гордість маю й таких образ не подарую нікому.

Катерина похитала головою.

– А не треба було взагалі мене сватати!

– Зухвала дівка!

– Не дівка я вже, а пані, – гордовито, несподівано для самої себе озвалась Катерина, й очі Яковенка, налиті кров’ю від ледве стримуваної люті, потемніли. І темінь та в очах його була якоюсь не людською, а по-звірячому жорстокою й хижою. Катерина ще відступила назад, але втекти не змогла. Міцні, мов залізні, чоловічі руки ухопили її швидко та стрімко, так сильно, що від болю потемніло в очах. І не стямилась Катерина, як він кинув її в густу траву обабіч стежини, а сам навалився зверху, придавивши своїм важким, гладким тілом.

Катерина відчайдушно запручалась.

– Відпустіть мене!

Сотник хижо вищирився.

– Е ні, голубко, цього не буде! Я візьму те, що вкрав у мене цей бісовий лях, бодай би його нечистий забрав. І ти, Катре, зараз пожалкуєш, гірко пожалкуєш про те, що посміла завдати мені такої жорстокої образи.

Чужі, нахабні та жорстокі губи заволоділи її вустами болісним, неприємним поцілунком. Вона заметалась під ним, намагаючись відхилитися, але що ж могла зробити вона, тендітна дівчина, супроти цього вгодованого кабана, що наваливсь на неї.

Сотник доторкнувся слинявими губами до її шиї.

– Катерино, зваблива моя, зрадлива маро…

Катерину занудило.

– Пустіть!

– Я що, дурний?

– Я закричу, – пригрозила вона й відразу ж закричала, але той крик вийшов слабким через тяжкість його тіла.

Сотник тільки розсміявся.

– Кричи, хто тебе тут почує.

Грубі нетерплячі руки його тим часом нахабно нишпорили по стрункому тілу, без ніжності й жорстко, а коли Катерина закричала вже голосніше, він боляче ляснув по лицю.

Й одним рухом розірвав сорочку.

– Ні!

Катеринин крик, несамовитий і сповнений страху, оглушливо пронісся величною красою надрічкових берегів, густо порослих очеретом, вербами та кущами порічки, налякавши зграю качок, які плавали в Кагамличці. А сама Катерина зробилась мов навіжена. Вона билася в руках сотника, пручалася й кусалась, не зважаючи на його сильні руки, що ляскали її тепер по лицю зі звірячою силою. За будь-що вона воліла вирватись.

– Закрий рота, скажена, – шипів сотник скрізь зуби, але бити не переставав. А Катерина й далі силкувалась вихопитися з цих хижацьких пазурів, аби не дати споганити свого тіла, яке тепер належало одному Криштофові. На вустах відчувався солонуватий присмак крові з розсіченої губи, а в очах уже плив сизий туман. І скрізь його завісу вона раптом розчула чоловічий голос, далекий, але знайомий. Вона хотіла крикнути, але голос пропав, а за мить важкість сотникового тіла ослабла, і вона змогла вільно вдихнути свіжого повітря. Скрізь сизу завісу туману, що почав швидко темніти, Катерина розгледіла свого рятівника.

То був Максим Злотник.

3

– Пані Катерино! Пані Катерино!

Знайомий чоловічий голос, що лунав десь далеко, поступово наближався. Катерина покривилась, застогнала й розплющила очі. Скрізь заволоку