Читати книгу - "Дім дивних дітей"

сподівався, що її сліди знову виведуть мене на стежину, але натомість вони завели дедалі глибше в болото. А потім туман оточив мене з усіх боків, я втратив з виду стежину, а разом із нею я втрачав надію, що коли-небудь виберуся звідси. Я спробував був гукати її: «Мене звуть Джейкоб Портман! Я онук Ейба Портмана! Я не заподію тобі нічого лихого!» Але туман та болото наче проковтнули мій голос.

Сліди дівчинки привели мене до кам’яного горбка. Він був схожий на велике сіре іглу, але виявилося, що то курган — одна з гробниць доби неоліту, завдяки яким Кернгольм дістав свою назву, бо «керн» кельтською означає курган.

Цей курган був трохи вищим за мене, довгим та вузьким, з одного краю він мав трикутний вхід на кшталт дверей; споруда вивищувалася над болотом з-поміж трави, що росла пучками. Вибравшись з багнюки на відносно суху й тверду місцину, яка оточувала курган, я побачив, що той отвір є входом до тунелю. З боків на камінні були викарбувані якісь хитромудрі завитки та спіралі, мабуть, то древні ієрогліфи, значення яких загубилося в глибині сторіч. «Що ж вони означають? — подумав я. — Напевне, щось типу «Тут покоїться болотяний хлопець». А скоріше щось на кшталт «Облиш надію всяк, хто сюди входить»».

Але все ж таки я увійшов, бо саме сюди привели мене залишені дівчинкою сліди. Всередині курганний тунель виявився сирим, вузьким, страшенно темним та ще й таким тісним, що я міг просуватися вперед лише навприсядки, мов краб. На щастя, замкненого простору не було в просторому списку речей, здатних налякати мене до всирачки.

Гадаючи, що дівчинка тремтить від страху десь недалеко поперед мене, я увесь час розмовляв із нею, всіляко намагаючись запевнити, що не маю лихих намірів і нічого поганого їй не зроблю. Мої слова ляскали мене по вухах, повертаючись назад химерним відлунням, яке йшло наче з усіх боків і заважало мені орієнтуватися в темряві. Щойно мої стегна заболіли від незручної пози, у якій мені довелося рухатися, як раптом тунель розширився і перетворився на камеру, де було темно, хоч в око стрель, зате достатньо просторо, щоби стати на повен зріст і простягти руки в будь-якому напрямі, не торкаючись стін.

Я витягнув телефон, знов увімкнув його, щоби скористатися ним як імпровізованим ліхтариком. Оцінка розмірів камери не забрала багато часу. То була звичайна обкладена камінням камера завбільшки з мою спальню. І цілковито порожня. Дівчинки ніде не видно.

Я стояв, намагаючись зметикувати, як же їй в біса вдалося прослизнути повз мене, коли раптом на думку спала одна річ — така очевидна, що мені аж соромно стало: який я ідіот, чому ж не здогадався про це раніше! Річ у тім, що ніякої дівчинки не було взагалі. Я її нафантазував — разом із рештою компанії. Мій мозок оживив їх тієї самої миті, коли я вперше побачив їхні фото. А ота несподівана й химерна темрява, що передувала їхній появі? То було всього-на-всього короткочасне затьмарення свідомості.

Це й справді неможливо й немислимо, бо всі ці дітлахи загинули багато років тому. Та навіть якби вони якимось дивом вижили, то навряд чи мали б такий самий, незмінний, вигляд, як на отих фотографіях. Втім, все сталося так швидко, що я не мав часу зупинитися й подумати: а може, то я женуся за галюцинацією?

Я вже навіть міг передбачити наперед тлумачення лікаря Голана: «Цей будинок є для тебе настільки емоційно зарядженим місцем, що навіть короткочасного перебування в ньому достатньо, щоби спричинити стресову реакцію». От уже ж вилупок собачий зі своїми психотеревенями! Мудацюра! Втім, така доброзичлива характеристика аж ніяк не робила його судження хибними. Він завжди мав рацію.

Присоромлений, я обернувся і рушив назад. Замість чимчикувати навприсядки, я, відкинувши рештки гідності поповз навкарачки вперед, до слабенького світла, що линуло зі входу до тунелю. Підвівши на мить очі, я збагнув, що вже бачив цю картину раніше: на фотографії в Мартіновому музеї із зображенням місця, де знайшли отого болотяного хлопця. Мене чомусь бентежила й ошелешувала думка, що колись люди вірили, наче оця смердюча болотяна пустка насправді була входом до раю, причому вірили з такою силою переконаності, що хлопчина мого віку охоче віддав своє життя за те, щоби туди потрапити. Так сумно й по-дурному змарноване життя…

І в ту мить я вирішив, що хочу повернутися додому. Бог із ними, з тими фотографіями у підвалі, мене вже нудило від загадок, таємниць та дідових останніх слів. Успадкована від нього одержимість цими речами пішла мені тільки на шкоду. Настав час звільнитися від неї.

Я вибрався з низького кургану — і мене засліпило сонце. Прикривши очі рукою, я примружено поглянув на світ і не впізнав його. То було те саме болото, та сама стежина, все було, як і раніше, але вперше після мого приїзду тут все купалося у жовтавому сонячному світлі; небо здавалося яскраво-блакитним, і ніде не було видно звивистих пасом туману, який я вже сприймав як невід’ємний атрибут цієї частини острова. Було не лише сонячно, було ще й тепло, як у розпал літа, а не на його початку, коли ще часто дме прохолодний вітерець. «Господи, як же швидко змінюється тут погода!» — подумалося мені.

Я рішуче закрокував стежиною до міста, намагаючись ігнорувати неприємне й навіть моторошне чвакання багнюки у кросівках та шкарпетках. Дивно, але цього разу стежина здавалася зовсім не багнистою — невже вона отак швидко висохла за якихось десять хвилин? — зате була так рясно «замінована» великими купами схожих на виноградні ґрона овечих кізяків, що мені ніяк не вдавалося йти по прямій. І як я всього цього раніше не помітив? Невже впродовж ранку я перебував у стані психопатичного затьмарення? А може, я й досі там перебуваю?

Я не відривав очей від закізяченої стежини, аж поки здолав перевал та спустився до міста. І саме в цю мить збагнув причину плутанини, що виникла в моїй голові. Там, де сьогодні вранці цілі загони тракторів з возиками, завантаженими рибою та торф’яними брикетами, сновигали гравійними дорогами між гаванню та містом, тепер виднілася зовсім інакша картина: возики тягнули коні та мули. Гурчання двигунів змінилося цоканням копит.

Не чулося і невпинного дзижчання дизельних електрогенераторів. Невже за кілька годин моєї відсутності на острові скінчилося пальне? І де місцеві мешканці увесь цей час ховали оцих великих тварин?

І чому всі на