Читати книгу - "Привид із Валової"

Поступово й щільно залюднювалися передмістя. Львів не просто потребував, а й вимагав нових робочих рук. Через те старі брами, вже давно втративши свою колишню велич, поволі розбиралися. Кам’яні гори, на які їх перетворювали, ставали цінним матеріалом для підмурків нових будинків. Були вони на міських околицях усюди. Й тепер упізнати місця, де колись стовбичили з’єднані давніми фортечними стінами ворота, дозволяли хіба рогатки. Так називали своєрідні контрольні пункти перед кожною брамою, де сторожа зустрічала всіх, чий шлях пролягав до міста, старанно перевіряла й вирішувала, може особа входити до Львова чи її треба завертати до окремого розпорядження.

Як пояснив Шацький, бар «Під градусом» стояв на одній із рогаток Підзамчого.

Кошовий уже витратив на пошуки забагато часу, аби перенести візит до жебрацької резиденції.

— Ви зі мною? — запитав коротко Йозефа.

— Куди ж я без вас, — відповів той покірно. — Тільки вважайте, всередину не зайду. І, аби ви знали, поліцію туди в разі чого не докличешся.

— Нам хіба треба там поліція?

— Ви маєте рацію, пане Кошовий, — погодився Шацький. — Поліції там не потрібно нікому. Включно з самими блюстителями порядку. Те місце обходять десятою дорогою всі, хто хоч трохи береже себе й не хоче зайвих пригод на власну дупу.

— Аж бачте, я хочу, — розвів руками Клим. — Невже там аж так небезпечно? — І тут же вирішив не стримувати себе зовсім, задовольняючи цікавість повною мірою: — Скажіть, Шацький, ви звідки так обізнані про ту клоаку? Бували? Завсідник? На вас не схоже. Чи маєте таємниці бурхливої юності?

Очі Шацького враз зробилися сумними.

— Я б не кепкував із цього. Та ви ж не знаєте нічого, тому зрозуміло…

— Шацький, ви колись навчитеся говорити просто й відразу? Без того, аби заходити здалеку.

— Чого ж, тут простіше нема куди, пане Кошовий, — зітхнув Йозеф. — Пам’ятаєте страхи моєї Естер з 'приводу того, що я можу пуститися берега через оковиту? В неї був молодший брат, Іцхак Боярський, ми звали його Іциком. Мій тесть покладав на сина великі надії. Дав трошки грошей, аби Іцик міг розпочати власну справу. А той одного разу заклав майно банку, аби взяти велику суму. Що він тоді замислив, не важливо. Головне — нічого не вийшло, зірки світили не так, — Йозеф знову зітхнув. — Іцик прогорів. Банк чекав терпляче, та врешті-решт майно довелося віддавати. Після того гордий Іцхак Боярський за дуже короткий час опинився на бруці. «Під градусом» — місце, де його знаходили найчастіше. Зрозуміло, моя Естер не могла ходити по таких кнайпах. Довелося мені брати справу в свої руки. Вас іще щось цікавить?

Клим відчув себе ніяково.

— Вибачте.

— Та нічого. Ви ж не знали.

— Тепер буду.

— Що це змінить? — відмахнувся Шацький. — Він усе одно помер, Іцик. Там же ходить трамвай. Ось він п’яний і втрапив на рейки. Ніхто не встиг цьому завадити. Врятувати його теж було неможливо, — він похитав головою, потім знову махнув рукою, ніби так легше прогнати неприємні спогади. — Їдемо, пане Кошовий. Можна навіть трамваєм.

Але Клим запропонував покликати візника.

Погодився їхати на рогатку до Підзамчого лише четвертий. Перші двоє, почувши назву «Під градусом», далі говорити не хотіли, один навіть демонстративно відвернувся. Третій заправив стільки, що Шацький попросив ці гроші в Кошового, навзаєм пообіцявши донести Клима на собі, — воно того варте. Візник пурхнув, та торгуватися не став: не хоче панство — то хай справді пішки йде. Нарешті четвертий, високий вусань, погодився доставити пасажирів куди слід за прийнятну ціну, дивуючись тільки, для чого двом пристойно вдягненим добродіям той гадючник. Кошовий пояснив: там на них дехто чекає, й цим обмежився. Візник, своєю чергою, більше ні про що не питав, тож доїхали до місця мовчки.

За цей час у свої права впевнено вступили жовтневі сутінки. Поки дісталися, довкола все з сірого перетворилося на чорне. Там, де візник висадив їх, вечір здавався темнішим, ніж будь-де. Рогатку освітлював лише один гасовий ліхтар. Електрика до цих передмість вже дотягнулася, бо в бік Замарстинова не так давно проклали трамвайну колію. Проте тут, далі від рейок, вуличне освітлення зберігало первісний вигляд — тобто досить одного ліхтаря на всю вуличку, відразу на місці старої рогатки. Аби освітлювало бар, аби його завсідники могли знайти це місце без перешкод.

Візник узяв гроші та швидко поїхав геть, хоча його й спробував зупинити якийсь чоловік у розстебнутому пальті. Виринувши з густих сутінків раптово, наче чортик із коробочки, він спробував наздогнати дорожку, вимахуючи затиснутим у правиці капелюхом. Може б, удалося, бо чолов’яга біг точно не повільніше за коня. Та враз підвернулася нога, заорав носом, впустивши при цьому головний убір. Після чого, забувши, куди й задля чого мчав, звівся на всі чотири й, посилаючи прокльони в темряву, почав шукати капелюха.

Не витримавши видовища, Клим ступив у його бік з явним наміром допомогти. Але Шацький тут же міцно вчепився йому в лікоть, швидко мовивши:

— Та ви що, пане Кошовий! Не треба!

— Що таке?

— Він може вирішити, що ви хочете забрати його капелюха. Чи гаманець. А в нього ніж у кишені.

— Звідки ви знаєте?

— Та сюди ніхто не приходить без ножа. Тихо будьте. Гляньте.

Тепер Кошовий кинув погляд на двері бару. Звідти саме вийшли один за одним троє типів, котрих зі свого місця він як слід розгледіти не міг. Поки прикидав, чи варто чекати з їхнього боку якоїсь небезпеки, двоє враз схопили третього за руки з обох боків, рвучко кинули спиною до стіни. Бідака не встиг нічого сказати — один, той, котрий ліворуч, пустив жертву, замахнувся ногою й сильно копнув чоловіка. Мабуть, цілив у пахвину: той голосно й тоненько зойкнув, а після другого удару заскавчав. Другий теж пустив побитого, ударом в лице змусив сповзти донизу. Після чого обоє зосереджено заходилися копати жертву ногами.

Тим часом із бару вийшли ще двоє й, не звертаючи уваги на розправу біля стіни, посунули в протилежний бік, підтримуючи один одного й голосно, на всю вулицю, лаючись. Ось парочка розчинилася в сутінковій густоті, проминувши ліхтар. Аж тоді за ними вибігла розпатлана жінка в довгому плащі — те, що він з чоловічого плеча, Кошовий помітив навіть зі свого місця. Щось волаючи, вона побігла за чоловіками, так само не озираючись на екзекуцію біля стіни. Пірнувши в темряву, за короткий час із котячим вереском вилетіла під світло ліхтаря, відкинута туди сильним безжальним ударом. Рачки долізши до ліхтарного стовпа, жінка спершу обхопила