Читати книгу - "Століття Якова"

око, з якого викочувалася велика сльозаниця. Ну, хай тепер лопухом з великою ропухою підітреться Федотиха, що так погрумічила з своїм дурним чоловіком її сина. Син теперичка буде великим паном, поїде, хай і в приймаки, до города і житиме, певно, в палаці не згіршому, ніж у їхнього графа.

Яків відчув, як Зосині пальчики ледь-ледь стисли його грубі шорсткі пальці. Струм пробіг його тілом, щось шугонуло в голову.

– Благословіте, тату й мамо? – спитав.

– Аякже, синочку...

Параска звела руку і склала три пальці, щоб перехрестити. Платон, якого вона штурхонула другою рукою, і собі прокинувся од заціпеніння.

– Пуждіте, тату й мамо, – сказав Яків. – Я повинен вам сказати, коли-сь ви благословити не проти, то матимете гарну й роботящу невістку.

– Та добре, синку...

– І вам добру помічницю, бо Зося приїхала, щоб жити у нас.

Язиком Якова невідомо хто водив, який дідько, али слова ті у їхній хатині прозвучали. Зося збагнула й висмикнула свою руку. Знову зблідла й сказала своїми прекрасними вустами, що коханий Якуб жартує. Жартує, бо вона погостює у них, то правда, але через тиждень чи два поїдуть в Тарнув, а тоді в столицю, де вже є домовленість найняти помешкання.

– Я не жартую, – сказав Яків.

І тоді Зося, наче розлючена тигриця, кинулася на нього й почала бити своїми маленькими кулачками, а потім дряпати довгими червоними кігтями шию, лице, груди. Ще раз зойкнула мати Параска, затупцював на місці розгублено Платон.

І тут на Якова напав дикий розкотистий регіт. Зареготав так, що, здавалося, стіни хатини задрижали й от-от заваляться. Реготав, а Зося била, дряпала, доки не стомилася й не зайшлася в істеричному плачі.

Вона поволі стала осідати, Яків підхопив і посадив на лавку. Зося хлипала, а Параска підійшла й почала гладити, мов маленьку, по голові.

Зося підвела голову з очима, повними сліз. Глянула затуманено, геть би ображене дитя.

– Мамусю кохана, цо той дурень муві? – сказала, мішаючи польські й українські слова. – Я уродзона шляхтєнка і хочу щєстя для него, бо кохам вашего сина, як пана Бога. Але цо він муві, кохана пані?

«Чимось вони схожі», – подумав тоді Яків і здивувався цій думці.

* * *

...Тепер же останній вітер стукав у його вікно. Враз йому здалося, що то не вітер, а щось інше стукає. Хтось інший. Зося? Боже мій, милий Боже, коханий Боже, сказала би Зося, вона не повернеться, з того світу ще ніхто не вернувся, али тогді хто?

Яків ураз стрепенувся. То ж Оленка, Оленка приїхала. Вернулася, а значить – жива. Жива, ось що головне.

Він, як був, у спідньому, встав з ліжка. Босими ногами подибцяв до дверей. Об щось перечепився, ледь не впав, подумав, що, певне, чобіт. Як він тут опинився, перед порогом?

А за порогом нікого не було. Ні в сінях, ні за другим порогом – надворі. Рвучко вдарив об груди вітер, ледь з ніг не збив. Шмагонула по лиці, руках, босих ногах мокра зимна хвиля.

Нікого. Тиша над нічним селом, сповитим густою темрявою, яке батожить холодний осінній дощ. І серед цієї просякнутої холодом і дощем тиші біліє, мокнучи, старий, майже столітній дід. Не в силі зрушити з місця, чогось чекає посеред своєї самотності.

Частина третя

Мир і Війна

1

Господи, ци міг він сподіватися на приїзд Зосі? Вона лишилася як болісний спомин, як рана, яка невідомо чого виникла й невідомо чого не хоче чи не може загоїтися. Задавав собі не раз болюче питання, ще й ще питав – себе, її? – нащо тоді на його слова «Хто я тобі?» сказала, що він солдат, жолнєж, яких багато. Довго думав, що то була правда, тому й жаліти нема за чим. Але враз прийшла здогадка, і чим далі, тим більше упевнювався: вона сказала неправду. Нащо? Не міг відповісти. Не мав би питати? Може, й так. Али ж не міг не спитати. Не міг. Час спливав. Час – мука. Він забував Зосю й не міг забути. А потім була та поїздка-мука до Варшави. Поїздка, що начеб спалила всі мости. Не спалила. То він добре відчував. Скільки б не казав «курва», боліти не переставало.

І от тепер, коли знову спізнався з Улянкою, коли зустрів Гандзю, з’явилася вона. Так несподівано й по-чудернацьки. Виклично. Аж занадто виклично. Він прийняв той виклик. Просто так здатися не міг. Дідько чи хто там язик смикнув. Али вже відступитися не міг. Така в нього була порода, така натура.

Виплакалася Зося, вдала, що все добре. Повечеряли. Зося привезла якісь консерви і ковбасу. Печиво і цукерки. Зроду-віку не їли в цій оселі таких лагодзінків. Вона панське вино привезла. Після вечері Параска відкликала Якова:

– Де ж вона спатиме, цяя пані?

– Зі мною, мамо.

– З тобою? Та ви-те ж не повінчані!

– То й що?

– Свят-свят. О, Боже мій милий... Що люде скажуть?

– А хіба ми їм повімо?

Ага ж, перед тим прибігала Федотиха. То Параска розпустила хвоста – і хустку показала, і сказала, що Яшко до самісінької Варшави поїде жити. Очі ж сусідки як два великі баняки поробилися. Ой, кумасю! Сплеснула, зойкнула. Вихором з хати полетіла.

– Свят-свят...

– Накрийте голову рядном, мамо.

– Може, вона не тико з тобою спала, цяя пані...

– Тико, мамо, тико... У нас любов, мамо.

Навіть не відчував, що матір обманює.

– Ой синочку, то звір ненадьожний... За вовка гірше... Тая любов...

– Мовчіть, мамо...

Гаврилка відправили ночувати до тітки. Їм же довелося довго чекати, доки старі заснуть.

– Я так не можу, – прошептала Зося, коли почула вовтузіння на печі.

Вони тихенько встали, тримаючись за руки. Та Параска все ж не витерпіла:

– Куди ви, дітоньки?

– Зося до вітру хоче, мамо.

Він повів її до хліва, тієї частини, де було сіно. Проробили собі нору. Влізли. Зося сміялася тихенько – лоскітно від трави, казала. Не од трави, од сіна, поправляв.

Але між ласками Зося ухитрилася спитати:

– Ти ж жартував, любий?

– Ні, – сказав він. – Ти останешся тут. Або поїдеш сама.

– Тоді йди геть, – сказала вона. І відштовхнула щосили. Але Яків не відступив. Тої ночі він, по-суті, Зосю зґвалтував. Вона ж після всього довго не хотіла йти до