Читати книгу - "Століття Якова"

Минулого дня було Успінське, Сплиннівське розговіння, гостини в сусідньому селі, де був престольний празник. Трохи випив, а пізно ввечері, протюпавши сім верст пішака, по дорозі, при виході з села, трохи зчепившись з тамтешніми хлопцями, він добрався до Загорєн. Дорогою до Гандзиної хати спинився коло Вергунівської оселі. Довго стояв і, захмелілий, випрошував тінь Улянчину. І збагнув, що до Гандзі не піде. А вночі сон приснився – мовби скаче на своєму червоному коні, та не там, у Тарнуві, на кінному полігоні чи ще десь, а тут, у селі, по якійсь сільській вулиці, а за ним мовби теж хтось скаче. Він озирається і ніяк не може побачити обличчя вершника, що його наздоганяє, а червоний кінь починає раптом летіти – над вулицею, над хатами...

Підвівся, відклав кошика – точно: на подвір’ї вже мати з острахом з-за вугла виглядають. А з машини – бачив такі в Тарнуві, Варшаві, Гдині – виходить пані-пава, розкішна, ніби з казки. Щось каже, нахилившись, до шофера, а той рукою заперечливо махає. Дві хвилі тре’ було йому, щоб упізнати й несказанно здивуватися – Зося? Зося, вже, певне, дружина, жонка законна графа Собєського, у їхній глушині? Приїхала гостювати до нього пані графиня? А Зося, дивлячись, як він підходить несміло, геть спантеличений, привіталася:

– Джєнь добри, пане Якуб!

І руку простягла у довгій, по лікті, червоній рукавичці. Він припав до тої руки, аж сам здивувався швидкому поруху. А тоді відсахнувся. З-за тину вже Федотиха визирала. Приймаєте гостю, пане Якуб, питала Зося. Чого ж не прийняти, проганяючи остовпіння, сказав. Тоді заберіть мої валізи з машини. І скажіть водієві, хай їде, так-так, хай їде, йому ще далеко вертатися, не турбуйтеся, ми у вашому Любомлі пообідали. Зося сипала словами, швидко-швидко, він ледве розбирав, мов боялася, що перебивати стане. Чого ж ви стоїте, пане Якуб, сказала далі, так-так, хай їде, я у вас, не дивуйтеся, збираюся довго гостювати. Дуже довго, пане Якуб, зараз зрозумієте все, несіть валізи до вашої хати.

Він поніс, не годен чогось зрозуміти. Чамойдани були доволі важкими, навіть важчими за ті, що ніс на вокзал. Господи, з яким виразом на обличчі ступала до їхньої вбогої оселі гостя-пава. З незвички стукнулася голівкою, котру так високо несла, об одвірок, як до єдиної кімнати заходила. Ну, а в хаті, звісно, що – закіпчена піч із припічком, старий мисник на стіні, довга лавка, на краю якої відро з водою стояло. Ще стіл з другою лавкою і дерев’яне ліжко, на якому Яків спав з братом Гаврилком.

«Ну, пані Зосю, дивіться, як ми живемо», – подумав Яків і поставив валізи на глиняну долівку.

Зося нагнулася над однієї з валіз, розстібнула замок і дістала велику барвисту хустку. Простягла мамі Парасці й сказала, що то подарунок їй, мамі коханого пана Якуба. Вкрай спантеличена мати Якова спочатку відступила перелякано, але, як Зося напнула хустку їй на плечі, зойкнула і припала до ручок великої пані, з яких уже були стягнуті й покладені на лавку довгі, наче шкури двох змійок, червоні рукавички. А тоді вже сказала – нащо пані така добра, нащо, то ж вельми дорога шальоха... Хоч Яків бачив – ніхто, ніяка сила ту хустку від матері не зможе забрати. Тим часом Зося дістала з валізи гарну білу з чистого льняного полотна сорочку й якраз вчасно, бо до хати вступив батько Платон, котрий перед тим у хліві розчищав долівку для бульби, що от-от мали почати копати. Батько Платон, нічого не розуміючи, замахав руками, але сорочка, спершу прикладена до його запалих закашляних грудей, впала на одну з тих рук. А тоді Зося схопила своєю ніжною ручкою лапище Якова. І стала поруч з ним та, дивлячись пильно на матір і батька, що не знали, на якому світі чи в якому сні знаходяться, сказала урочисто, хоча й помітно хвилюючись, хоч і гасячи це хвилювання, що вона, уродзона шляхтянка Зоф’я з роду потомственних польських шляхтичів М’ялковських, приймає пропозицію, з якою кілька місяців тому до неї звернувся пан Якуб Мех і дає згоду стати його законною жонкою.

Грім її слів був сильнішим од природного гучного грому, що востаннє недавно, десь перед другим яблуневим Спасом, гуркотів над Загорянами. Тоді блискавка вдарила в стару грушу в їхньому саду. Кажуть, що велика гроза та близька блискавиця приносять неждану звістку – й ось принесли. Ось принесли, али чого ж то Яків стоїть стовпом, весь пополотнілий? Мати Параска зрозуміла, що птах несказаної удачі залетів з волі Божої до їхньої вбогої хатини.

– То правда, сину? – питає мати.

Вона, на відміну від батька, знала польську мову, бо Платон Мех тико й того, що бачив колись Пілсудського, а Параска цільних сім літ служила покоївкою-прибиральницею на літній дачі графа Драницького. Колись, ще до ліворуції, і Платон підозрював, що як не Яків, то донька Гафія – польські, графські, панські вилупки. Не раз і бив жінку за уявну зраду, як добре напивався. На диво, Параска тилько раз сказала, що дурний єї чоловіка піп хрестив та чиряка у лоба засадив. На другий сказала, що точно, геть усенькі діти графські й вона сама скоро буде графиня... Ледь утекла після тих слів, цілісіньку ніч потім, поки чоловік не протверезів, у лозах продрижала.

Все те прошуміло, з’явилося й прошуміло в голові. І вона ще раз спитала сина, ци то правда, що каже цяя розцяцькована ошметна пані?

Яків од такої брехні Зосі спершу мало не присів, а тоді правець на нього напав – не знав, ци плакати, ци сміятися.

Але то був виклик, нечуваний виклик. Ци, може, справді подарунок долі? А як же граф Собєський, мало не спитав та відразу збагнув – ніяк. Чи то щось розладилося, чи Зося просто взяла й покинула. Цяя вар’ятка могла і з власного весілля утекти. Її маленька рука у його великій селянській чоловічій лапі.

І доля теж. Її і його доля в його руках, раптом зрозумів, перш ніж розтулив рота.

– То є правда, тату й мамо, – сказав Яків. – Вибачєйте, що вам не сказав, бо Зося, когди руку її просив, не дала ще згоди, обіцялася подумати. Али я радий, що вона приїхала, що згодна вийти за мене замуж. Тому прошу вашого благословення.

– Ой, синку...

Мати зойкнула і краєчком дорогої хустки стала терти запорошене