read-books.club » Фентезі » Зазирни у мої сни 📚 - Українською

Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

128
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Зазирни у мої сни" автора Максим Іванович Кідрук. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 28 29 30 ... 122
Перейти на сторінку:
кілька кроків від мене, біля виходу з підземного переходу, що веде до «ЕКО-маркету», стояли чоловік і жінка. Говорила жінка — правильною американською без жодного натяку на акцент.

— Good morning, mister Belinksy! Could you please spare some time to talk with us?[16]

Висока шатенка років тридцяти. Одягнена в сталево-сірі штани й такого ж кольору приталений жакет із короткими рукавами. Кінець прозорого блідо-блакитного шарфа, недбало обкрученого довкола шиї, звисав майже до пояса. На ногах — чорні туфлі-балетки. В руках вона стискала пластикову теку-дипломат. Чоловік виглядав менш офіційно: світло-сині джинси, темно-коричнева вітрівка, сині мокасини. Невелика шкіряна сумка через плече. Очі сховано за темними окулярами. Доки я кліпав, невпевнений у тому, що мене покликали англійською, незнайомці наблизилися впритул. Я несамохіть відступив і, сприйнявши їх за мормонів-проповідників, які нав’язуватимуться із розмовами про Святе Письмо, буркнув:

— I don’t need your fucking Bibles[17].

Насправді ні чоловік, ні жінка не скидалися на чепурних сектантів, які чіпляються до людей на вулицях із пропозиціями поговорити про Церкву Ісуса Христа святих останніх днів і почитати Євангеліє. Крім того, якби я хоч трохи поворушив мізками перед тим, як розтулити рота, то пригадав би, що мормони ніколи не починають бесіду англійською (українською зі скаженим американським акцентом — так, але не англійською, ніколи), проте в ту хвилину я був надто стомленим і злим, щоб зайти аж так далеко у своїх міркуваннях.

— Ми не проповідники, — злегка гугнявим голосом проказав чоловік.

На секунду в моїй голові промайнуло запитання: «Звідки вони знають, що я розмовляю англійською?», але за мить відволікся на обличчя шатенки. Прямий ніс, незвиклі до посмішок тонкі губи та великі очі дивовижного медового відтінку із сірими вкрапленнями поблизу обідків райдужних оболонок. Поглянувши зблизька, я збагнув, що, попри шкіру без зморщок, жінці далеко за тридцять.

— А хто ви? — Вони підійшли ближче, а чоловік розташувався таким чином, що перегородив дорогу. Тепер я не міг пройти повз, не відштовхнувши його.

— Ми з ФБР, пане Белінськи, — промовила жінка. — Хочемо з вами поговорити.

«Ну так, звісно, як це я зразу не здогадався? А я тоді Ісус-бляха-Христос».

Скептично задерши кутик губи, я спробував пригадати яке-небудь телевізійне шоу, де людей розігрують перед прихованими камерами. Впродовж минулих півроку я не наближався до телевізора, а тому нічого путнього в пам’яті не зринало. Хіба що «Вас замовили» від «Вечірнього кварталу». Але хто я такий, щоб на мене звернули увагу у «Вечірньому кварталі»? Хай там як, я не сумнівався, що мене розігрують. Озирнувся, шукаючи очима припарковану неподалік машину з тонованими вікнами чи просто мудака, який сидить на лаві та, не криючись, знімає цей дурнуватий фарс.

Роздратованість, напевно, била цівками з усіх моїх пор, оскільки жінка примирливо посміхнулась і почала пояснювати:

— Моє ім’я Ліза Джин Торнтон, а це мій колега — Ґарет Джонсон. Ми дванадцять годин теліпались у літаку над Атлантикою, а потім ще три в орендованій машині дорогою з Києва до Рівного, й усе — щоб поспілкуватися з вами. Будь ласка, пане Белінськи, це не займе багато часу.

— Поспілкуватися про що?

— Ви не проти, якщо ми зазирнемо до найближчої кав’ярні? — Шатенка покрутила головою в пошуках чого-небудь, схожого на забігайлівку. І саме тоді в моєму затуманеному мозкові остаточно утвердилася думка про те, що це не розіграш. Через дорогу знаходилося Mon Cafe, проте Ліза Джин його не помічала. Вона не прикидалася, не вдавала, вона справді не бачила кав’ярні. Її штани, а також куртка чоловіка були зім’ятими, і то дуже зім’ятими — такими зібганими можуть виглядати речі, непрасовані після трансатлантичного перельоту. Певна річ, я ще не вірив, що міс Торнтон і містер Джонсон є агентами ФБР, але вже не сумнівався, що вони нетутешні. Не з Рівного. І не з України.

— Ви сказали, що це не займе багато часу, — відрізав я. — На біса йти до кафе?

— Так, небагато. Сподіваюся, що небагато. Та все ж буде краще, якщо ми десь присядемо.

Я відігнав дрімотне отупіння та зосередився на аналізі того, що відбувалося. Припустимо, ці двоє з ФБР. Що має статися, щоб примусити їх прилетіти до України? Подумав про кол-центр. Єдине, що гіпотетично могло викликати інтерес федералів. Отже, я розмовляв із кимось, хто їх цікавить; мабуть, із якимось вилупком із десятки найбільш розшукуваних злочинців — із терористом чи серійним убивцею, якого кілька років не вдається впіймати. Але що з того?

— Шановні, я звичайний оператор кол-центру. Що вам потрібно від мене? Я продав iOS комусь із Аль-Каїди чи Ісламської Держави? Пробачте, це моя робота. Я просто голос у слухавці, до якого ви звертаєтесь раз на рік для активації щойно придбаного софту. Крім того, розмови записують, якщо вам справді це так потрібно, підійдіть до мого супервайзера і…

— Це не стосується вашої роботи в Zoom Support, — обірвала мене Торнтон.

Я клацнув зубами. Якого хріна?! Звідки їй відома назва компанії, де я працюю?

— Звідки ви знаєте… — я смикнув кадиком і помовчав. — Ви таки з ФБР?

Не може бути, не може бути! — загупало в такт із ударами серця в голові.

— Так, — підтвердила шатенка.

Однаково не повірив. Чи то пак не хотів повірити.

— Хай так. Але це не Америка, — я обвів рукою будинки з північного боку Соборної. — Це — Україна. І я можу послати вас на хрін і піти додому.

— Можете, — кивнула американка. — Звісно, можете. Проте я наполягаю на розмові. — Я майже махнув рукою, намірившись відштовхнути Ґарета й рушити своєю дорогою, коли Ліза Джин Торнтон додала: — Це передусім важливо для вас, пане Белінськи.

Щось у її голосі насторожувало. Я відчував, що чоловік не стане мене затримувати, якщо вирішу піти. І водночас щось у очах Лізи — незвичних димно-золотавих очах, що виглядали значно старшими за доглянуту шкіру на руках та обличчі, — втримувало. Ті очі неначе промовляли: вислухай, поговори, інакше потім буде гірше. Тамуючи нервозність, яка набирала сили та ризикувала вийти з-під контролю, я зиркнув на наручний годинник. 9:17. Напередодні Тео знову погано спав — тричі за ніч, хлипаючи, прокидався. У неділю малюк клював носом, і ми з Євою вирішили не вести його в понеділок до дитсадка. Після нападу 13 квітня ми часто залишали його вдома, побоюючись, що щось подібне може повторитися за нашої відсутності. Робочий день Єви починався о 10:00. Отже, щоб дружина встигла дістатися до «Чорної перлини», я мусив прийти додому не пізніше, ніж за чверть десята. Час іще був.

1 ... 28 29 30 ... 122
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зазирни у мої сни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зазирни у мої сни"