Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

— Мій хлопчику! — промовив Балдер.

Він так розчулився, що й не помітив, як у нього ввімкнувся ноутбук і почав показувати те, що відбувалося перед однією з камер зовнішнього спостереження біля його будинку.

Через садок, попри несамовиту бурю, йшов довготелесий чоловік в утепленій шкіряній куртці та сірій кепці, натягненій так, що вона ретельно приховувала його обличчя. Хоч хто то був, але він добре знав, що його знімають. Чоловік видавався худорлявим і поворотким, проте щось у його хиткій, трохи театральній ході нагадувало боксера-ваговика, який прямував на ринг.

Ґабрієлла Ґране сиділа у своєму кабінеті в СЕПО й провадила пошуки в інтернеті та реєстрі агенції. Вона до ладу й не знала, чого шукає. Але її мучило щось незрозуміле, щось тривожне й дивне.

Їхню розмову з Балдером урвали. Їй знову зателефонувала Гелена Крафт — керівниця СЕПО. Ще й з тієї ж самої причини, що й минулого разу. З нею хотіла поговорити Алона Касалес з АНБ, і тепер Алонин голос звучав набагато спокійніше. Вона навіть намагалася злегка фліртувати.

— Вам удалося розібратися зі своїми комп’ютерами? — спитала Ґабрієлла.

— Ха… так. Це був цирк, але, гадаю, нічого страшного. Вибач, якщо минулого разу говорила трохи загадково. Боюсь, я не маю особливого вибору. Просто хочу ще раз наголосити: професорові Балдеру загрожує реальна й серйозна небезпека, хоч ми нічого не знаємо напевно. Ви владнали цю справу?

— Я з ним поговорила. Він відмовляється покидати будинок. Сказав, що має вдома якусь важливу справу. Хочу організувати стеження.

— Чудово. Як ти, можливо, здогадуєшся, я про тебе копнула глибше. І дуже вражена, панно Ґране. Хіба таким, як ти, не слід працювати в компанії «Ґолдман Сакс» і заробляти мільйони?

— Не до мого смаку.

— І не до мого. Від грошей я не відмовилася б, але це малоплатне винюхування подобається мені більше. Отже, солоденька, справи такі… Деякі мої колеги вважають, що нічого особливого тут немає. Я, до речі, категорично не погоджуюся з цією думкою. І не тільки тому, що впевнена: це угруповання становить загрозу нашим національним економічним інтересам. Гадаю, тут є ще й політичні моменти. Російський комп’ютерний, про якого я згадувала, Анатолій Хабаров, має зв’язок з горезвісним депутатом російської держдуми Іваном Грибановим — великим акціонером Газпрому.

— Зрозуміло.

— Але це поки що переважно сліпі кінці і я згаяла багато часу, намагаючись установити особу їхнього лідера.

— Того, кого звуть Танос?

— Або тієї.

— Тієї?

— Я можу й помилятися. Хоч такі кримінальні угруповання часто використовують жінок, проте не на керівних позиціях. Та й цей тип більше схожий на чоловіка.

— Що ж тебе змушує думати, ніби то може бути жінка?

— Можна сказати, якась повага. Про цього Таноса говорять так, як чоловіки в усі часи говорили про жаданих і обожнюваних жінок.

— Іншими словами, ідеться про красу.

— Точно. Але, можливо, я просто відчула легку гомосексуальну еротику. Мене неабияк потішило б, якби російські гангстери й узагалі російське керівництво приділяли б цьому більшу увагу.

— Ха, правда!

— Та насправді я згадую про це тільки для того, щоб ти мала ширший огляд, якщо ця плутанина потрапить тобі до рук. Розумієш, до цієї справи причетні деякі адвокати. Не дивина, так? Гакери крадуть чуже — адвокати легалізують украдене. Як там казав Балдер?

— Ми рівні перед законом, коли однаково розплачуємось.

— Атож. Хто має гроші на добру оборону, той може привласнити будь-що. Ти, певно, знаєш Балдерових юридичних опонентів? Вашингтонську фірму «Дакстоун і партнер».

— Еге ж.

— Тоді тобі відомо, що до них зазвичай звертаються технологічні фірми, прагнучи засудити винахідників і раціоналізаторів, які сподіваються дістати скромну винагороду за свої витвори.

— Ще відколи ми розбиралися з процесами винахідника Гокана Ланса.

— Теж моторошна історія, так? Але найцікавіше, що фірму «Дакстоун і партнер» згадано в перемовинах цього кримінального угруповання, які нам удалося перехопити й прочитати. Щоправда, її там названо Д.П. чи навіть просто Д.

— Тож «Соліфон» і ці негідники користуються послугами тих самих адвокатів?

— Здається, так. Та це ще не все. «Дакстоун і партнер» відкривають офіс у Стокгольмі, і знаєш, як ми про це довідалися?

— Ні, — відповіла Ґабрієлла, відчуваючи все більше напруження.

Їй хотілося якнайшвидше закінчити розмову й узятися до організації поліційної охорони для Балдера.

— Стежачи за угрупованням, — вела далі Алона. — Про новину прохопився Хабаров, а це свідчить про його тісний зв’язок з тією фірмою. В угрупованні знали про відкриття офісу ще до офіційного повідомлення. А в Стокгольмі «Дакстоун і партнер» мають об’єднатися зі шведським адвокатом на ім’я Кенні Брудін. Він раніше спеціалізувався на кримінальних справах і вславився тим, що занадто зближувався зі своїми клієнтами.

— Я пам’ятаю одну класичну фотографію, надруковану У вечірній пресі, де Кенні Брудін розважається за містом зі своїми бандитами, мацаючи якусь дівчину легких звичаїв, — сказала Ґабрієлла.

— Я бачила цей знімок і заклалася б, що найкраще почати розслідування цієї історії саме з пана Брудіна. Хтозна, може, саме він сполучна ланка між фінансовими магнатами та цим угрупованням.

— Я подивлюся, — сказала Ґабрієлла. — Але тепер мені треба зробити дещо інше. Почуємося.

Вона зателефонувала черговому у Відділі особистої охорони СЕПО. Цього вечора ним виявився не хто інший, як Стіг Іттерґрен. Їй аж у п’ятах застигло. Шістдесятирічний Іттерґрен мав надмірну вагу, любив хильнути, а ще більше — пограти в карти в інтернеті. Його часом називали пан Нічогонеможливо, тому Ґабрієлла пояснила ситуацію якнайсоліднішим тоном і зажадала, щоб професорові Франсу Балдерові з Салтшебадена щонайскоріше дали охоронців. Стіґ Іттерґрен звично відповів, що це буде дуже важко й, либонь, зовсім неможливо, а коли вона заперечила, натякнувши, що це наказ керівника СЕПО, він пробурмотів щось на зразок «сварлива сучка».

— Я цього не чула, — промовила вона. — Але глядіть, щоб ніяких затримок.

Без затримок, певна річ, не вийшло. Чекаючи, Ґабрієлла стукала пальцями по столу й шукала інформацію про «Дакстоуна і партнера» і про все, що розповіла їй Алона. Аж тут у неї виникло відчуття чогось тривожно знайомого.

Проте вона так і не зрозуміла, в чому річ, і, перш ніж устигла до чогось додуматися, їй зателефонував Стіґ Іттерґрен і, звісно ж, почав говорити, що вільних працівників у Відділі особистої охорони нема: мовляв, цього вечора незвично багато роботи через королівську родину — там якийсь спільний захід з норвезьким кронпринцом і його дружиною, та ще й лідерові партії «Шведські демократи» кинули в голову морозиво, а охоронці не встигли втрутитись, і тому довелося посилити варту на його черговому виступі в