Читати книгу - "Діти з Долини Райдуг"

вечора падав дощ і ніхто не прийшов. Він забув би й про недільну службу, якби не візит пані Девіс. У суботу по обіді в бібліотеку зайшла тітка Марта й повідомила, що у вітальні на нього чекає вдова Алека Девіса. Пан Мередіт зітхнув. Пані Девіс була єдиною жінкою в Глені, що викликала в нього справжню огиду, проте, на жаль, із усіх його парафіян вона була найзаможніша, тож опікунська рада вже застерігала пана Мередіта, щоб він нічим не кривдив її. Пан Мередіт нечасто згадував про такі незначні земні речі як власна платня, та опікуни були практичніші й хитріші: навіть не згадуючи про гроші, вони переконали його, що йому нізащо не слід гнівати пані Девіс. Якби не їхні застороги, він, імовірно, забув би про неї одразу ж, як тітка Марта покинула бібліотеку. Утім, цього не сталося: сердито відклавши том Евальда[20], пан Мередіт почовгав до вітальні.

Пані Девіс сиділа на канапі, гидливо роззираючись довкола. Яке страхіття! І це пасторська вітальня? На вікнах не було штор. Пані Девіс не знала, що Фейт і Уна зняли їх напередодні, бо їм потрібні були королівські шати для гри, а тоді забули повісити, та якби й знала, це не виправдало б голизни вікон у її очах. Віконниці були поламані й де-не-де видерті зі стін. Картини перехнябилися, килимки зібгалися, у вазах стояли висхлі квіти, повсюди шарами — просто-таки шарами! — клубочився пил.

«Куди ми прямуємо?» — думала пані Девіс, гнівно стиснувши негарні вуста.

Джеррі й Карл із радісними вигуками з’їжджали поручнями сходів униз, коли пані Девіс переступила поріг. Хлопці не бачили її, проте гостя була переконана, що вони роблять це навмисне. Півень Фейт продибав передпокоєм, зупинився на порозі вітальні й поглянув на пані Девіс, але, злякавшись виразу її обличчя, не наважився ввійти. Пані Девіс презирливо чмихнула. Нічогенький собі пасторський дім, де півні швендяють передпокоєм і витріщаються на людей без дрібки пошани!

— Киш! — звеліла пані Девіс, тицьнувши в нього лискучою шовковою парасолькою, обшитою воланами по краях.

Адам забрався геть. Він був розумним півнем, а пані Девіс упродовж минулих п’ятдесяти років власними пещеними руками скрутила в’язи стільком його побратимам, що в ній і віддалік було знати катюгу. Адам подріботів геть із вітальні, і в цю мить туди зайшов пан Мередіт.

На ньому знову були капці й халат, а темне волосся надало неслухняними пасмами на високе чоло. Та він був джентльменом з вигляду і з натури, а пані Девіс, у пишній шовковій сукні, капелюшку із плюмажем, лайкових рукавичках та із золотим ланцюжком, була й здавалася брутальною та вульгарною жінкою. Кожне з них відчувало в іншому щось вороже. Пан Мередіт зіщулився, та пані Девіс підперезалася до битви. Вона прийшла до панотця із пропозицією, яку й намірялася висловити, не гаючи ні хвилини — адже вона зробить йому послугу… велику послугу… тож краще буде повідомити все якнайскоріше. Вона міркувала про це всі три літні місяці й нарешті постановила, як їй бути. Усе інше не мало значення. Коли пані Девіс приймала рішення, це не підлягало обговоренню. Ніхто не мав права оскаржувати його. Щойно їй надумалося вийти заміж за Алека Девіса, вона вийшла за нього, та й квит. Алек до самої смерті не збагнув, як же це сталося, але кому яке діло? Отак і тут — пані Девіс уже прийняла рішення, що вдовольняло її. Тепер лишалося хіба повідомити пана Мередіта.

— Зачиніть, будь ласка, двері, — мовила вона різко, хоч і мусила на мить розтиснути вуста. — Я маю сказати вам дещо важливе, та не можу, коли в передпокої стоїть гармидер.

Пан Мередіт покірно зачинив двері й сів навпроти пані Девіс. Він іще не остаточно усвідомив її присутність. Подумки він досі вів суперечку з Евальдом. Пані Девіс відчула його заціпенілу байдужість і роздратувалася.

— Я прийшла сказати вам, пане Мередіт, — сердито заявила вона, — що вирішила вдочерити Уну.

— Удочерити… Уну! — пан Мередіт безтямно втупився в неї, нічого не розуміючи.

— Так. Я довго обмірковувала це питання. Іще від дня смерті чоловіка я хотіла взяти до себе дитя. Але так важко знайти годяще. Не всяке дитя я прийму до свого дому. Я нізащо не візьму дитини із сиротинцю — вони там, напевно, страшенні злидні. А іншої де відшукати? Тут минулої осені вмер був один рибалка — лишив шестеро малих. Мене намовляли взяти одного, та я одразу відповіла, що не маю бажання морочитися з таким покидьком. Їхній дід украв коня. До того ж, вони всі хлопці, а мені треба дівчинки — тихої чемної дівчинки, з якої можна виховати справжню даму. Уна мені згодиться. Дуже миле дівча, коли дбати про неї як слід. І зовсім не схожа на Фейт. Я ніколи й не подумала б удочерити Фейт. Але Уну візьму, і дам їй дім та добре виховання, а якщо вона буде слухняна, то заповім їй по смерті усі свої гроші. Жодному з родичів я не лишу ані цента. Я тому й вирішила взяти до себе дитя, що хочу добряче їх подратувати. Уна буде гарно вбрана, матиме добру освіту, братиме уроки музики й малювання, а я ставитимуся до неї, як до рідної доньки.

На ту мить пан Мередіт уже цілковито прокинувся. Його бліді щоки порожевіли, а в темних красивих очах спалахнув небезпечний вогник. Невже ця жінка, геть просякнута вульгарністю й зажерливою самовдоволеністю, просить віддати їй Уну — його любу маленьку Уну з материними очима, дитину, яку Сесілія, помираючи, пригортала до серця й тоді, коли інших, заплаканих, уже вивели з її кімнати? Сесілія обіймала свою крихітку, доки ворота смерті, замкнувшись, не розділили їх. Дивлячись поверх чорнявої голівки на чоловіка, вона благала: «Дбай про неї, Джоне. Уна така маленька… така вразлива. Інші проб’ються самі, але її цей світ може скривдити. О, Джоне, що ви робитимете без мене — ти й вона? Я вам потрібна… Але дбай про неї, Джоне… дбай про неї».

То були майже останні її слова, окрім кількох незабутніх, призначених тільки йому. І ось пані Девіс так холодно виявляє свій намір забрати в нього дитину. Пан Мередіт сів рівно й поглянув на гостю. Попри поношений халат і розтоптані капці, у ньому було щось таке, від чого навіть пані Девіс знітилася в колишній своїй пошані до будь-якого священика. Адже існував-таки певний божественний ореол, що відділяв пастора, хай навіть бідного, неговіркого й непрактичного, від решти людей.

— Дякую вам