Читати книгу - "Діти з Долини Райдуг"

чорні брови та ясні сіро-блакитні очі, колір яких нагадував води затоки, збуреної холодним північним вітром. З лиця панна Еллен здавалася суворою й неприступною, та насправді була весела, мала дзвінкий сердечний сміх і приємний голос із чоловічими нотками. Якось вона сказала Розмарі, що хотіла би поспілкуватися з новим гленським пресвітеріанським пастором і подивитися, як він діятиме, якщо жінка в суперечці зажене його в глухий кут. Тепер їй випала така нагода, і вона завела жваву бесіду про світову політику. Палка шанувальниця читання, Еллен Вест поглинала тими днями книжку про німецького кайзера, тож поцікавилася думкою пана Мередіта про цього діяча.

— Він небезпечний, — відповів пан Мередіт.

— Ваша правда, — притакнула панна Еллен. — Згадайте мої слова, пане Мередіт, коли цей чоловік розпочне війну. Він прагне цього — прагне, щоб світ запалав.

— Якщо ви вважаєте, панно Вест, що він без жодної причини розв’яже велику війну, я мушу не погодитися з вами, — мовив пан Мередіт. — Війни давно лишилися в минулому.

— Господь із вами, пане Мередіт, — утяла панна Еллен. — Ані чоловіки, ані цілі народи ніколи не припинять виставляти себе бовдурами й вимахувати кулаками. Золота доба настане ще нескоро, і вам це очевидно так само, як мені. А цей кайзер іще накоїть лиха, згадайте мої слова, — панна Еллен виразно тицьнула в книжку довгим указівним пальцем, — накоїть лиха, якщо не спинити його негайно. Ми ще побачимо це, пане Мередіт, ви і я — ми ще побачимо це. Бо хто ж його спинить? Це мала б зробити Англія, але не хоче. То хто ж його спинить? Скажіть мені, пане Мередіт.

Пан Мередіт не міг цього сказати; утім, вони поринули в розмову про німецький мілітаризм, яка тривала ще довго після того, як Розмарі принесла книжку й сіла в крісельце-гойдалку за спиною в сестри, мовчки замислено гладячи бундючного чорного кота. Джон Мередіт, обговорюючи європейську політику з Еллен, частіше поглядав на Розмарі — і Еллен помітила це. Коли сестра провела гостя до дверей і повернулася, Еллен звелася на рівні ноги й метнула в неї обвинувальний погляд.

— Розмарі, цей чоловік упадатиме за тобою.

Від цих слів Розмарі сахнулася, як від удару. Чари приємного вечора геть розвіялися. Проте вона нізащо не хотіла, щоб Еллен здогадалася, як тяжко скривдила її.

— Дурниці, — відказала Розмарі, сміючись, можливо, надто безтурботно. — Тобі за кожним кущем ввижається жених для мене. Таж він розказав мені все про свою дружину — як він кохав її, яку порожнечу лишила вона по собі після смерті…

— Отже, він так залицяється, — відрубала сестра. — Кожен чоловік то, певне, робить на свій копил. Але не забувай своєї обіцянки, Розмарі.

— Я не маю потреби ні забувати, ні пам’ятати про неї, — утомлено мовила Розмарі. — Це ти забуваєш, Еллен, що я стара панна. То лише твої сестринські ілюзії — наче я ще молода, вродлива й небезпечна. Панові Мередіту потрібна лише моя дружба — а може, і дружба не потрібна. Він забуде про нас обох іще доки прийде додому.

— Я не проти вашої дружби, — поступилася Еллен, — але пам’ятай: нічого більшого. Я не довіряю вдівцям. Нема в них романтичного уявлення про дружбу — у всіх серйозні матримоніальні наміри. А щодо цього пресвітеріанина, я не збагну, чому його вважають соромливим. Він, може, хіба неуважний — онде навіть зі мною не попрощався, коли ти вийшла провести його. І він розумний… а тут так мало тямущих чоловіків. Він мені сподобався. Хай би навіть приходив частіше. Тільки не фліртувати з ним, Розмарі… пам’ятай — не фліртувати!

Розмарі давно звикла до того, що, варто їй п’ять хвилин поговорити з неодруженим чоловіком від вісімнадцяти до вісімдесяти років, як Еллен уже застерігає її від флірту. Вона завжди щиро кепкувала із цих застережень, але тепер чомусь дещо розгнівалася. Та хто тут хоче фліртувати?

— Не будь дурна, Еллен, — незвично різко мовила Розмарі, беручи в руки лампу, і пішла нагору, не побажавши сестрі доброї ночі.

Еллен із сумнівом похитала головою й глянула на чорного кота.

— Чого Розмарі так розсердилася, Сент-Джордже? — спитала вона. — Немає диму без вогню… часто я чула цю приказку, Джордже. Але вона обіцяла, Сенте… вона обіцяла, а ми, Вести, завжди тримаємо слово. Тож хай він собі залицяється, Джордже. Вона обіцяла. Я не хвилюватимуся.

А нагорі, у своїй спальні, Розмарі довго ще сиділа при вікні, споглядаючи далеку гавань крізь сад, залитий місячним сяйвом. Її мучив дивний сум та неспокій. Зненацька вона відчула, що втомилася від марних мрій. А під вікном раптовий вітерець розвіяв по саду пелюстки останньої червоної троянди. Літо минуло — настала осінь.

Розділ 14

Пані Девіс приходить у пасторський дім

Джон Мередіт поволі брів додому. Спершу він думав про Розмарі, та, увійшовши в Долину Райдуг, забув її й почав міркувати про одну з рис німецької теології, котру згадала в розмові Еллен. Він проминув Долину Райдуг і не помітив цього — чари природи поблякли проти захопливих наукових суджень. Удома він рушив одразу до бібліотеки, де витяг з полиці товстенний том, щоб пересвідчитися, хто ж мав слушність — він чи Еллен. Він блукав теоретичними лабіринтами до світанку, і ввесь наступний тиждень розвивав нову гіпотезу, наче мисливський собака, що напав на слід — геть збайдужілий до світу, парафії та своєї родини. Удень і вночі пан Мередіт читав, забуваючи навіть поїсти, коли Уна не приходила покликати його до столу; він більше не згадував ані про Розмарі, ані про Еллен. Стара пані Маршал із протилежного боку затоки, хворіючи, викликала його, проте непомічена записка лежала собі на столі, аж доки вкрилася шаром пилу. Пані Маршал невдовзі оклигала, але не змогла пробачити панотцеві такої байдужості. Молодята прийшли до пасторського дому взяти шлюб, і пан Мередіт, із незачесаним волоссям, у хатніх капцях та полинялому халаті, обвінчав їх — щоправда, почав читати поховальну службу й устиг дійти до слів «попіл до попелу, прах до праху», перш ніж у голові йому майнув здогад про помилку.

— Боже правий, — мовив він із відсутнім поглядом, — дивно… як дивно…

Схвильована молода розплакалася, її цілком спокійний жених засміявся й сказав:

— Даруйте, панотче, та, здається, ви не жените нас, а ховаєте.

— Пробачте, — озвався пан Мередіт так, наче то було зовсім пусте. Опісля того він прочитав весільну службу, проте молода все життя відчувала, буцім не вийшла заміж так, як потрібно.

Він знову забув про молитовне зібрання — хоча це не мало великого значення, бо того