Читати книгу - "Глибоко під водою"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вона відчинила дверцята й сіла. На ній усе ще був жалобний одяг, тільки він геть промок і обліпив її крихке тіло. Вона лише перевзулася. Я помітив, що колготки на ній взялися стрілками — було видно невелике кружало блідого тіла на колінах. Це шокувало, адже щоразу, коли я бачив її раніше, вона повністю прикривала тіло: довгі рукави, високі коміри, ніде не видно шкіри. Недосяжна.
— Що ви тут робите? — спитав я. Вона подивилася на віскі в мене на колінах, але нічого не сказала. Натомість вона простягнула руку, притягла моє обличчя до своїх губ і поцілувала мене. Це було дивно, п’янко. Я відчув кров на її язику, і на секунду я піддався, але все ж випручався з її обіймів.
— Вибачте, — сказала вона, витираючи губи, опустивши очі. — Вибачте, будь ласка. Сама не знаю, чому я це зробила.
— Та от і я не знаю, — сказав я. І тут ми ні з того ні з сього розреготалися, спочатку нервово, потім щиро, неначе поцілунок — то найвеселіший жарт у світі. Коли відсміялися, ми обоє витирали сльози з обличчя.
— Що ви тут робите, Джуліє?
— Джулс, — сказала вона. — Я шукаю Ліну. Я не знаю, де вона…
Тепер вона стала мені якась інакша, не така замкнена.
— Мені страшно, — сказала вона і ніби зніяковіло засміялася. — Мені справді страшно.
— Чого ви боїтеся?
Вона відкашлялась і прибрала мокре волосся з обличчя.
— Чого ви боїтеся?
Вона глибоко вдихнула.
— Я не… Це звучить дивно, я знаю, але там був чоловік, на похороні, чоловік, якого я впізнала. Колишній бойфренд Нел.
— Правда?
— Я маю на увазі… не останнім часом. Хтозна-коли. Коли ми були підлітками. Я уявлення не маю, чи бачила вона його потім, — на її щоках загорілися два густі рум’янці. — Вона ніколи не згадувала його у тих своїх повідомленнях по телефону. Але він був там, на похороні, і я думаю… Я не можу пояснити, чому, але мені здається, він міг щось їй заподіяти.
— Щось заподіяти? Ви хочете сказати, що ви вважаєте його причетним до її смерті?
Вона подивилася на мене благально.
— Я не можу сказати такого, звичайно, але вам треба подивитися на нього, вам потрібно з’ясувати, де він був, коли вона загинула.
Шкіра в мене на голові заворушилася, крізь алкоголь пробивався адреналін.
— Як його звати? Про кого ви?
— Роббі Кеннон.
Якусь мить я не міг нічого згадати, але потім мені спало на думку.
— Кеннон? Місцевий? У його сім’ї були автосалони, багато грошей. Цей?
— Так. Він. Ви його знаєте?
— Я його не знаю, але пам’ятаю.
— Ви пам’ятаєте?..
— Зі школи. Він був на рік старший. Вправний у спорті. Вправний з дівчатами. Не дуже розумний.
Нахиливши голову так, що її підборіддя вперлося в груди, Джулс сказала:
— Я не знала, що ви вчилися в школі тут.
— Вчився, — сказав я. — Я завжди жив тут. Ви не пам’ятаєте мене, але я пам’ятаю вас. Вас і вашу сестру, звичайно.
— А, — сказала вона, і її обличчя закрилося, наче хтось дверима грюкнув. Вона взялася за ручку дверцят, ніби збираючись іти.
— Заждіть, — сказав я. — Що змушує вас думати, ніби саме Кеннон заподіяв щось вашій сестрі? Він казав щось, робив щось? Чи був він жорстоким до неї?
Джулія похитала головою й відвернулася.
— Я просто знаю, що він небезпечний. Він нехороша людина. І я бачила, як він… дивився на Ліну.
— Дивився на неї?
— Так, дивився. — Вона повернула голову й нарешті зустрілася зі мною поглядом. — Мені не подобається, як він дивився на неї.
— Окей, — сказав я. — Я, е-е… Я подивлюся, що можна дізнатися.
— Дякую.
Вона знову спробувала відчинити дверцята машини, але я поклав руку їй на плече.
— Я відвезу вас додому, — сказав я.
Знову глянувши на пляшку, вона, втім, нічого про це не сказала.
— Добре.
Уже хвилини за дві ми повернулися до Млина, і всю дорогу мовчали, поки Джулс не відчинила дверцята машини. Я не мав би нічого говорити, але мені захотілося сказати їй це.
— Ви дуже схожа на неї, знаєте.
Вона була вражена й засміялася зляканим, схожим на гикавку, сміхом.
— Та я зовсім не така. Зовсім не як вона. — Джулс змахнула сльозу зі щоки. — Я — анти-Нел.
— По-моєму, ні, — сказав я, але вона вже пішла.
Як я їхав додому, не пам’ятаю.
Затон Утоплениць
Лорен, 1983 рік
На тридцять другий день народження Лорен, за тиждень, вони поїдуть до Крестера. Тільки вона і Шон, тому що Патрік буде працювати.
— Це моє улюблене місце в усьому світі, — сказала вона синові. — Там є і замок, і красивий пляж, а іноді можна побачити тюленів на скелях. А після пляжу й замку ми підемо до коптильні і поїмо копчених оселедців із чорним хлібом. Рай та й годі.
Шон наморщив носа.
— А як на мене, краще поїхати в Діснейленд, — оголосив він, — і їсти морозиво.
Мати розсміялася і сказала: Ну гаразд, може, ми натомість поїхали б туди.
Зрештою, вони нікуди не поїхали.
Стояв листопад, дні були короткі, вітер пронизливий, а з Лорен щось коїлося. Вона розуміла, що робить
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Глибоко під водою», після закриття браузера.