Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

собі надзвичайні здібності до математики. Вони ніяк не проявлялися у школі, яку він не любив, проте відтоді все, чого він потребував, це були книги з математики та теорії ігор. Півтора року вимушеної фізичної бездіяльності, упродовж яких він переніс майже дюжину операцій із відновлення розтрощеної ноги, стали для нього періодом надзвичайно захопливої розумової активності, і він з усе більшою наснагою та легкістю підкорював математичний всесвіт.

Після випуску зі школи Джим не уявляв, чим займатиметься, проте коли виписався з лікарні, завдяки здібностям до математики, влаштувався програмістом у корпорацію Rand. Мало хто з його приятелів і товаришів по чарці у Масл-біч здогадувався про математичний бік його життя.

Джим не мав постійної адреси проживання — переглядаючи наше листування 1960-х років, я натрапляв на листівки, надіслані з мотелів у Санта-Моніці, Ван-Найсі, Венсі, Брентвуді, Вествуді, Голлівуді, а також із десятка інших місць. Уявлення не маю, яка адреса була вказана у його водійських правах — підозрюю, що та, де він жив ще в дитинстві у Солт-Лейк-Сіті. Джим походив із відомої мормонської родини нащадків Бригама Янґа.[162]

Для Джима не було проблемою переїжджати з мотелю до мотелю або ж просто ночувати в машині, тому що свої нечисленні пожитки — переважно одяг і книги — він тримав у «Ренд», де часом і ночував. Він розробляв для надпотужних ЕОМ низку програм з ігор у шахи й перевіряв їх (і себе), граючи з ними. Особливе задоволення від цього процесу він отримував, перебуваючи під сильною дією ЛСД — він вважав, що це робило ігри непередбачуванішими, натхненнішими.

Він мав одне коло приятелів на Масл-біч, а також інше — колег-математиків, і так, як і знаний угорський математик Пал Ердеш, міг заскочити до них посеред ночі, годинку-другу провести за «мозковою атакою», а тоді розташуватися у них на дивані до ранку.

До нашої з ним зустрічі Джим зрідка проводив вихідні в Лас-Вегасі, спостерігаючи за гравцями в блекджек і міркуючи над стратегією, що забезпечувала б учаснику гри не блискавичний, проте стабільно успішний результат. Домовившись про тримісячну відпустку із «Ренд», він засів у готельному номері у Лас-Вегасі й увесь час, коли не спав, проводив за грою в блекджек. Неквапливо, але стабільно він виграв і накопичив понад 100 тисяч доларів — дуже солідну для 1950-х суму. Однак саме тоді до нього завітали два кремезних джентльмени. Вони сказали, що його стабільний виграш не був непоміченим. Вочевидь, Джиму відомий певний «спосіб», але тепер настав час полишати місто. Джим прислухався до них і того ж дня вшився з Вегаса.

Він мав великий, брудний (що колись був білим) кабріолет, забитий картонними пакетами з-під молока та іншим мотлохом — у дорозі Джим щодня випивав майже чотири літри, а то й більше молока і просто жбурляв пусті пакети на заднє сидіння. У цьому м’язовому юрмиську ми й заприятелювали. Я любив розпитувати про предмет його найбільшого зацікавлення — математичну логіку, теорію ігор і комп’ютерні ігри, — а він, своєю, чергою хотів дізнатися про те, чим цікавлюся й захоплююся я. Коли у мене з’явився будиночок у каньйоні Топанґа, він із дівчиною Кеті часто навідувався в гості.

* * *

Як невролога, мене професійно цікавила природа різних станів мозку, а не лише спричинених чи видозмінених дією ліків. На початку 1960-х швидко накопичувалися нові знання та уявлення про психотропні ліки і їхній вплив на мозкові нейромедіатори, і я прагнув випробувати це сам. Я гадав, що подібний досвід допоможе зрозуміти, через що проходять деякі мої пацієнти.

Деякі приятелі з Масл-біч підбивали мене до спроб підсісти на артан, що був мені відомий лише як антипаркінсонічний засіб. «Просто візьми двадцять пігулок, — казали вони. — Почасти ти себе все одно контролюватимеш. Цей досвід буде дуже особливим». Тож якось я описав у «Галюцинаціях» свій недільний ранок:

Я відрахував двадцять пігулок, запив водою і всівся чекати ефекту. У мене пересохло в горлі, розширилися зіниці, було важко читати, але це й усе. Жодного психогенного ефекту не сталося, і це мене найбільше розчарувало. Я точно не знав, чого очікую, але чогось таки чекав.

Коли у вхідні двері постукали, я якраз був на кухні, ставив чайник. Це були мої друзі Джим і Кеті, які часто зазирали до мене в неділю зранку. «Заходьте, відчинено», — гукнув я. Коли вони пройшли у вітальню, я запитав: «Як вам посмажити яйця?». Джим сказав, що полюбляє окату яєчню, а Кеті хотіла обсмажену з обох боків. Поки яйця з шинкою сичали на плиті, ми трохи потеревенили — між кухнею та вітальнею були низенькі стулкові двері, тож нам було добре чути одне одного. За п’ять хвилин я проголосив: «Усе готово», — поставив яєчню з шинкою на тацю, увійшов у вітальню і… побачив, що кімната абсолютно порожня. Ані Джима, ані Кеті, ані жодних ознак їхньої появи. Я був настільки приголомшеним, що мало не впустив тацю.

Я не одразу второпав, що голоси Джима і Кеті, їхня «присутність» були нереальними, викликаними галюцинаціями. Ми мали звичну дружню розмову. Їхні голоси звучали як і завжди, я нічого й не запідозрив, доки не прочинив двері й не побачив цілком порожню вітальню — ця розмова (принаймні їхні відповіді) була цілковитим витвором мого мозку.

Мене це не лише шокувало, а й достатньою мірою налякало. Я знав, що після вживання ЛСД й інших препаратів світ на вигляд інакший, відчувається інакше — має усі ознаки особливого, виняткового переживання. Проте моя «розмова» з Джимом і Кеті нічим особливим не вирізнялася: вона була абсолютно типовою, без жодних ознак галюцинації. Я подумав про шизофреників, які спілкуються зі своїми «голосами», але такі голоси зазвичай глузують чи звинувачують, проте аж ніяк не говорять про шинку, яйця та погоду.

«Олівере, обережно, — сказав я собі. — Тримай себе в руках. Не допускай, щоб це повторилося». Занурений у думки, я повільно зжував свою яєчню (а заодно й Джимову з Кеті) і вирішив прогулятися до узбережжя, щоб зустрітися зі справжніми Джимом, Кеті й усіма друзями, із задоволенням купаючись і радіючи вільному пообіддю.

* * *

Джим став вагомою частиною мого життя під час перебування у Південній Каліфорнії. Ми з ним бачилися двічі-тричі на тиждень, і мені його дуже бракувало після переїзду до Нью-Йорка. Після 1970 року, крім комп’ютерних ігор (у тому числі й про війну), він зацікавився анімуванням науково-фантастичних фільмів і мультфільмів, тому осів у Лос-Анджелесі.

Коли 1972 року Джим навідав мене у Нью-Йорку, він виглядав задоволеним