read-books.club » Наука, Освіта » Стрімголов. Історія одного життя 📚 - Українською

Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

226
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Стрімголов. Історія одного життя" автора Олівер Сакс. Жанр книги: Наука, Освіта / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 27 28 29 ... 107
Перейти на сторінку:
макрозйомки, що давав змогу широким планом знімати квіти й кору, лишайники та мох. Також я мав великоформатний фотоапарат «Лінхоф», формату 9 × 12 сантиметрів, з чималою триногою. Я запаковував усе в спальний мішок, що добре захищав від зіткнень і струсів.

Магія проявляння і друку фото була знайома мені ще з дитинства, коли моя невеличка хімічна лабораторія із затемненими шторами могла слугувати темною кімнатою. Ще раз я розкрив цю магію у Каліфорнійському університеті — на кафедрі невропатології була прекрасно оснащена темна кімната, і я, погойдуючи великі негативні відбитки у проявній ванній, полюбляв спостерігати, як мало-помалу вимальовується зображення. Понад усе мене вабила пейзажна зйомка, і натхнення для поїздок на вихідних я часом черпав у «Аризона Хайвейс»,[158] де розміщувалися неперевершені фото Анселя Адамса,[159] Еліота Портера[160] та інших — ці знімки стали для мене взірцевими.

Я обзавівся житлом поблизу Масл-біч у Венісі, на південь від Санта-Моніки. Там проживало чимало сильних світу цього, включно з Дейвом Ешменом і Дейвом Шепардом, важкоатлетами, які брали участь в Олімпійських іграх. Дейв Ешмен, полісмен, стриманий і розсудливий, що є рідкістю у світі фанатиків здорового способу життя, п’яниць, хвальків і тих, хто поїдає стероїди (хоч тоді я і вживав багато різних препаратів, стероїди завжди оминав). Мені розповіли, що йому не було рівних у присіданні зі штангою на грудях — ця вправа була набагато складнішою та хитрішою, ніж присідати, тримаючи її на плечах. Адже, тримаючи перед собою штангу, потрібно зберігати ідеальну рівновагу і стійкість. Якось у неділю по обіді я прийшов на поміст на Веніс-біч. Дейв обдивився мене, новачка, і кинув виклик — помірятися з ним силою у присіданні зі штангою перед грудьми. Відмовитися я не міг — був би затаврований як слабак чи боягуз. Я сказав: «Добре!» — голосом, що мав бути твердим і рішучим, а насправді вийшов кволенький хрип. Ми змагалися аж до 230 кілограмів. Я думав, що поєдинок добігає кінця, аж доки не побачив, що він переходить від 230-ти до 250 кілограмів. На мій подив — до того заледве робив цю вправу — я вистояв. Дейв сказав, що це його межа, проте я, підкорюючись хвалькуватому імпульсу, збільшив вагу до 260-ти. І подолав цю планку — хоча й здавалося, що очі вилазять із орбіт, і з острахом думав, який же у мене внутрішньочерепний тиск. Після цього мене визнали на Масл-біч і нагородили прізвиськом «доктор Присід».

На Масл-біч було чимало інших силачів. Мак Бетчелор, власник бару, в якому ми всі збиралися, мав найбільші й найсильніші руки, які мені тільки доводилося бачити; був беззаперечним чемпіоном із армреслінгу, також говорять, що він міг голіруч зігнути срібний долар, хоча сам я цього не бачив. Було там і двоє велетів — Чак Оренс і Стів Мержаніан — вони мали напівбожественний статус і тримались осторонь від решти збіговиська Масл-біч. Чак міг однією рукою підважити 170-кілограмову гирю, а Стів винайшов нову вправу — вивагу лежачи на похилій площині. Обидва важили близько 135 кілограмів і хвалькувато демонстрували накачані руки та груди. Були нерозлучними товаришами й заповнювали весь простір автомобіля «Фольксваген Бітл», яким володіли удвох.

Попри свої величезні габарити, Чак палко прагнув збільшити їх ще, і одного разу раптово з’явився на порозі кафедри невропатології в університеті, повністю затуляючи дверний отвір. Він сказав, що його цікавить гормон росту людини, і попросив мене показати, де розташований гіпофіз. Я був оточений маринованими мізками, тож дістав один із ємності, щоб показати Чакові цю залозу розміром із горошину в основі мозку. «То он де він», — зрадів Чак і подався геть. Утім я занепокоївся: що він задумав? Чи правильно я вчинив, показавши йому гіпофіз? Моя уява зовсім розігралася: от він блукає лабораторією, витягує мізки — дещиця формаліну його не лякає — висмикує звідти гіпофіз, немов якусь ожину, або ще гірше — розпочинає серію химерних убивств — проламує жертвам черепи, видирає мізки й жадібно видобуває звідти залозу.

Також там був Гел Коннолі, олімпійський чемпіон, метальник молота, якого я часто зустрічав у залі на Масл-біч. Одна його рука була практично паралізована і звисала від самого плеча у положенні «офіціанта, який просить чайові». Невролог у мені миттю розпізнав цю недугу — параліч Ерба, що виникає внаслідок надмірного розтягування м’язів плечового сплетіння під час пологів, якщо трапляється так, що дитина народжується боком, і її доводиться витягати за руку. Але хоч одна рука й була непридатною, інша — завоювала чемпіонський титул на світовому рівні. Його атлетизм був зворушливим уроком сили волі й надолуження втраченого, він нагадував мені випадки, які я часом спостерігав в університетській клініці: пацієнти з церебральним паралічем, яких майже не слухалися руки, вчилися писати чи грати в шахи ногами.

На Масл-біч я фотографував, намагаючись уловити все розмаїття його персонажів та їхніх характерних рис. Паралельно з цим я задумав книгу про узбережжя — змалювання людей і місць, пейзажів і подій у тому дивному світі, яким був Масл-біч на початку 1960-х.

Не знаю, чи написав би я таку книгу — описи та словесні портрети, пересипані фотознімками. Полишаючи університет, я спакував усі світлини, зроблені між 1962 і 1965 роками, нариси й нотатки у валізу. Валіза до Нью-Йорка так і не доїхала, в університеті ніхто гадки не мав, у чому річ; у поштових відділеннях Лос-Анджелеса й Нью-Йорка я також не зміг домогтися відповіді. Таким чином, я втратив майже всі знімки, зроблені за три роки мого життя на узбережжі, якимось чином уціліло лише з десяток із них. Люблю уявляти собі, що ця валіза ще десь існує й одного дня може раптово знайтися.

Джим Ґамільтон — один із юрби важкоатлетів на Масл-біч, який дуже вирізнявся з-поміж інших. Мав величезну шапку кучерявого волосся, чималу кучеряву бороду, вуса — на обличчі було видно лише кінчик носа й усміхнені, глибоко посаджені очі. Широкогрудий здоровань із животом Фальстафових габаритів[161] був одним із найкращих виконавців виваги лежачи на узбережжі. Джим кульгав під час ходьби — одна з його ніг була коротша за іншу, і по всій її довжині виднілися сліди хірургічного втручання. Він розповів мені, що потрапив у мотоциклетну аварію, зазнав множинних складних переломів і понад рік провів у лікарні. Йому було вісімнадцять — саме закінчив школу. Це дуже складний період, сповнений самотності й болю. Він був би нестерпним, якби Джим на свій і всіх довкола подив не відкрив у

1 ... 27 28 29 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрімголов. Історія одного життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Стрімголов. Історія одного життя"