Читати книгу - "Айвенго (укр)"

Юнак спробував підвестися, але знову впав на своє ліжко й у відчаї заплющив очі.

Раптом чиясь рука в сталевій лицарській рукавичці опустилася на плече Айвенго, і твердий голос насмішкувато мовив:

– Якби не твій несамовитий лемент, Вілфреде, Чорному Лицареві нізащо б тебе не знайти…

– Якби ти був справжнім лицарем, ти б не бігав замком, розшукуючи мене, – Айвенго, не підіймаючи повік, уперто відвернувся до стіни, – а наздогнав би храмовника, який вкрив ганьбою свій орден і вкрав невинну дівчину, і врятував би благородну леді Ровену…

– Для всього свій час, одначе перший – ти. – Лицар легко підняв схудле тіло пораненого на руки, виніс у сизий від диму прохід і передав двом йоменам. А сам кинувся на пошуки тих, про кого казав Айвенго.

Одна із замкових веж уже палала, до решти вогонь тільки підбирався, але жорстокі сутички тривали повсюди в іще не охопленій пожежею частині замку. Не випускаючи непритомну Ревекку з рук, Бріан де Буагільбер увірвався до одного з темних приміщень сторожової вежі, де самотньо сидів на кам’яній лаві де Брасі.

– Сер Морисе! – здивовано закричав храмовник, заклякши на порозі. – Де Брасі, невже це ти?

– Я, – відгукнувся похмурий голос, – але я здався в полон.

– Дурниці! Йди за мною! Коні чекають унизу…

– Ні, – відповів де Брасі. – Я розраховую на ласку переможця – лицаря в чорних обладунках. Рятуйся сам. І моя тобі порада – ідь із Англії за море. Ти маєш знати: сокіл уже прилетів.

– Що ж, залишайся… Я маю намір сховатися серед своїх братів по ордену, в замку Темплстоу…

Ховаючись за виступами веж і надвірними будівлями, Бріан де Буагільбер зі своєю легкою наче пір’їнка ношею почав пробиратися до віддаленого подвір’ячка, де на нього чекали коні, зброєносці та слуги-сарацини. Частина лісових розбійників, йоменів і лучників, прихопивши пораненого Айвенго й захоплену в замку здобич, відступила до лісу й там чекала на повернення решти, інші ж чинили розправу над захисниками Торкілстона.

Там, у самій гущавині сутички, метушився Седрик Ротервудський, шукаючи леді Ровену. За ним ішов вірний Гурт, щомиті відбиваючи ворожі удари та прикриваючи тил свого грізного володаря. Нарешті саксові вдалося дістатися зачинених покоїв, де знемагала у відчаї, щохвилини чекаючи на жорстоку загибель, його вихованка. Свинопас ногою вибив двері, і Седрик, плачучи з радощів, кинувся до юної саксонки. Потім, доручивши дівчину Гуртові та наказавши надзвичайно обережно доправити її до лісу, власник Ротервуда помчав допомагати благородному Ательстанові та своєму блазню.

Одначе раніше, ніж Седрик дістався стародавньої бенкетної зали, перетвореної на приміщення для варти, полонені вже вирвалися на волю самі й тепер, плутаючись у лабіринті темних переходів, поспішали до замкової брами. Одні з дверей привели їх на прямокутне внутрішнє подвір’я, де вони одразу ж наштовхнулися на почет храмовника. Один із сарацинів тримав повід чудового арабського коня, на якому, тужно схиливши голову, сиділа загорнена з ніг до голови в шовкове покривало молода дівчина. Одразу ж почувся грізний голос самого Бріана де Буагільбера, що наказував опустити підйомний міст.

Ательстан, помітивши жіночу фігуру на коні, що належав храмовникові, відразу вирішив, що перед ним леді Ровена, яку Буагільбер поспішає увезти з замку. Від цієї думки благородний сакс зшаленів:

– Присягаюся, я вб’ю цього негідника голіруч!

– Не робіть цього, благородний пане! – закричав блазень. – На вас немає навіть кольчуги… І не забувайте: кваплива рука хапає жабу замість риби. Можу присягтися своїм ковпаком, що перед нами не леді Ровена. Погляньте лише на це строкате покривало й чужоземні браслети на смуглявому зап’ястку…

Проте Ательстан уже нічого не чув. Підхопивши з землі кинуту кимось із захисників палицю, він помчав до хрестоносця, який уже скочив у сідло. На бігу Ательстан могутніми ударами перекинув двох-трьох слуг, не припиняючи ревіти:

– Храмовнику, поверни вкрадене тобою, інакше я вб’ю тебе, мерзотний лицеміре з розбійницького ордену!

Не стерпівши такої образи, Бріан де Буагільбер підняв коня дибки, трохи підвівся на стременах і навідліг ударив Ательстана мечем. Удар потрапив по тім’ю, і сакс упав як підтятий. Із бойовим покликом храмовник поїхав до вже опущеного мосту через рів, а за ним полинув його почет, увозячи з собою Ревекку…

Тим часом сутички в замку припинилися. Тут і там розбійники і стрільці в’язали й тягли до брами полонених, а заразом грабували все, що траплялося на шляху. Тепер Торкілстон являв собою одну величезну пожежу. Перед головним входом до палаючого замку зібралися й ті, хто його обложив, і ті, хто намагався захистити фортецю Фрон де Бефа. Тут-таки були Чорний Лицар, Локслі, Седрик Сакс і Морис де Брасі.

Вогонь поширився вже повсюдно, коли Урфрида раптом з’явилася на самому верху однієї з веж і на весь голос затягла одну з тих пісень, що їх саксонські скальди в давнину співали на бойовищах. Довгі пасма її сивого волосся розвивалися на вітру, а в очах блищала шалена радість здійсненої помсти.

– Дано вам смакувати хміль на бенкеті битви… поки гаряча ваша кров… гостріть мечі – ворон уже кряче… мури в огні… незабаром сама я загину… – Хрипкий голос нещасної Урфриди й уривки гордовитих слів іще довго долинали з полум’я, поки й ця вежа не впала.

Над задимленими руїнами замку запала тиша. Тепер належало поквапитися до лісу, на ту галявину, де під столітнім дубом уже бенкетували розбійники. Треба було підрахувати втрати, допомогти пораненим та скаліченим, гідно поховати вбитих і поділити награбовану здобич.

– Радійте, браття! – вигукнув серед загального мовчання Локслі. – Ми звільнили полонених барона Фрон де Бефа. Перемога залишилася за нами!

Розділ 26

Проміння вранішнього сонця пробивалося крізь верховіття дубів, в’язів і ясенів, на різьбленому листі папороті й стеблах трави блищали краплинки роси, схожі на перли. Олениця безстрашно вивела дитинча на край галявини, немов знаючи, що зараз їм обом ніщо не загрожує. Людям, які зібралися навколо величезного старого дуба, не було до неї жодного діла.

Відпочилі розбійники, стрільці, йомени – усі, хто брав участь в облозі замку де Бефа, весело готувалися ділити здобич. Багато скарбів барона загинуло у вогні, але й те, що вціліло, являло собою велику цінність із погляду напівжебраків-простолюдинів – срібний посуд, коштовна зброя й пишний одяг, коні та чимало іншого майна.

Одначе ніхто не брався до поділу здобутого в бою – чекали на ватажка лісової братії.