Читати книгу - "Біле Ікло"

Біле Ікло дуже делікатно, але водночас начебто недовірливо обнюхав сало, а потім узявся їсти його. Індіанець наказав принести вовченяті м’яса й оберігав його від інших собак, поки той їв. Покінчивши з їжею, Біле Ікло, задоволено і вдячно, ліг коло ніг Сірого Бобра, дивлячись на вогонь, моргаючи й дрімаючи в теплі. Все єство його було сповнене приємного усвідомлення, що завтра вранці йому більше не доведеться блукати на самоті в похмурому лісі; він прокинеться в таборі серед людей-богів, яким він віддався й від яких тепер цілком залежав.

Розділ V

Договір

Наприкінці грудня Сірий Бобер розпочав подорож по річці Макензі. Міт-Са й Клу-Куч супроводжували його. Одні нарти, запряжені своїми й найманими собаками, він вів сам. Другі, поменше, вів його син Мит-Са, і в них упрягли зграю цуценят. Другі нарти радше походили на іграшкові, але Міт-Са був у захваті від того, що виконує справжню чоловічу справу. Він учився керувати собаками й виховувати їх, а цуценята звикали до упряжі. Та крім цього нарти давали ще чималу користь, оскільки везли на собі близько двохсот фунтів поклажі й припасів.

Біле Ікло бачив, як табірні собаки не раз тягли нарти, тому він не дуже обурився, коли його запрягли разом із ними. Йому наділи на шию набитий мохом хомут, який з’єднувався двома ременями з лямкою, що охоплювала його груди й спину. До неї були прив’язані посторонки, за які він тягнув нарти.

У підводі було сім молодих собак. Усі вони народилися раніше за нього, кожен не молодший від дев’яти-десяти місяців, тільки Білому Іклу було вісім. Кожен пес був упряжений у нарти за допомогою одного ременя. Усі паски мали різну довжину, і різниця між довжиною окремих ременів була не менше як тулуб одного собаки. Кожний пасок був прив’язаний до кільця в передній частині нарт. Самі нарти не мали полозів і являли собою ящик із березової кори; передок був загнутий догори, щоб нарти не заривалися в сніг. Такий пристрій сприяв рівномірнішому розподілу ваги нарт і поклажі на якомога більшу поверхню, бо сніг у цей період зими був іще дуже пухким і нагадував стовчений у порошок кришталь. Заради дотримання того самого принципу розподілу ваги собаки були прикріплені до виступу нарт подібно до віяла, тому жоден із них не йшов по сліду іншого.

Таке запрягання давало ще одну перевагу. Різниця в довжині посторонок заважала заднім собакам кидатися на передніх. Щоб напасти, пес мусив обернутися до того, який ішов за ним на коротшому ремені, але в цьому випадку йому довелося б зустрітися не тільки з розлюченим собакою, а й із батогом погонича. Але найважливіша користь такого пристрою полягала в тому, що задній пес, прагнучи напасти на переднього, тягнув нарти з максимальною швидкістю, а чим хутчіше мчали нарти, тим швидше міг бігти переслідуваний собака. Таким чином, задній собака ніколи не міг наздогнати переднього. Чим прудкіше той біг, тим швидше біг собака, що йшов за ним, і тим хутчіше мчали нарти. Ось до яких хитрощів удавалася людина, використовуючи підвладних їй тварин.

Міт-Са дуже був схожий на свого батька, особливо розумом. Він давно зауважував, що Лип-Лип переслідує Білого Ікла, але в той час Лип-Лип належав іншому хазяїнові, і Міт-Са обмежувався тим, що зрідка обережно кидав у нього каміння. Тепер Лип-Лип був власністю Мит-Са, і, вирішивши помститися собаці, юнак прив’язав його до кінця найдовшого ременя. Лип-Лип зробився таким чином ватажком, місце саме по собі почесне, але по суті сильно принижувало його гідність; замість того, щоб займати інших собак і заправляти всією зграєю, він сам опинився в становищі ненависного й переслідуваного зграєю передового.

Оскільки його ремінь був довший за всі інші, собакам постійно здавалося, що Лип-Лип тікає від них. Вони бачили перед собою тільки пухнастий хвіст і задні лапи ватажка, а це лякало їх менше, ніж його скуйовджена шерсть і гострі ікла. Крім того, вигляд тварини або людини, що тікає, завжди викликає в собак бажання бігти слідом, бо в їхній свідомості негайно ж виникає думка, що від них хочуть сховатися. Те саме повторилося й стосовно Лип-Липа.

Щойно нарти рушали з місця, собаки кидалися переслідувати Лип-Липа, і ця погоня тривала цілий день. Спочатку, озлоблене й ображене у власній гідності, цуценя пробувало обертатися до своїх переслідувачів, але в цих випадках Міт-Са шмагав його по морді тридцятифутовим батогом із оленячої жили, змушуючи повернутися й бігти далі. Лип-Лип міг дивитися в обличчя зграї, але видовища батога витримати не міг, і йому нічого не залишалося робити, хіба що, натягнувши свій довгий ремінь, мчати спереду, рятуючись від зубів товаришів.

Однак індіанець вигадав іще підступніший спосіб помсти. Бажаючи загострити ненависть собак до ватажка, Міт-Са став відзначати його перед іншими псами, а відмінності ці збуджували в них ревнощі й ненависть. Міт-Са на їхніх очах годував його м’ясом, не даючи нічого решті. Це доводило всю іншу запряжку до нестями. Вони злобливо ходили навколо Лип-Липа, не наважуючись підійти ближче, тому що батіг у руках Міт-Са втримував їх на достатній відстані. Коли ж м’яса не було, Міт-Са відганяв подалі всю запряжку і вдавав, що годує Лип-Липа м’ясом.

Біле Ікло охоче взявся до роботи. Прийнявши закон богів, він пройшов незрівнянно велику еволюцію, на відміну від усіх інших собак, і твердо усвідомив, що бажання людей мусять виконуватися беззаперечно. До того ж переслідування, яких він не раз зазнавав від собак, змусили його дужче прив’язатися до людини. Він не відчував потреби в оточенні собі подібних. Кича була майже забута, і весь запас почуття, що залишився в ньому, вилився у відданість богам, яких він сам обрав собі за господарів. Тому працював він ревно та швидко звик до дисципліни. Такі є риси вовка й дикого пса, що зробилися ручними, і ці риси були надзвичайно сильно розвинені в Білому Іклі.

Між Білим Іклом і рештою собак тривала постійна ворожнеча. Він так ніколи й не навчився грати з ними. Він умів тільки битися й бився з ними досхочу, віддячуючи їм сторицею за всі образи й удари, завдані йому тоді, коли Лип-Лип був ватажком усієї зграї. Але Лип-Лип уже не був ватажком, за винятком тих годин, коли мчав, напнувши ремінь, попереду інших, тягнучи за собою нарти. Під час стоянок він тримався поблизу Мит-Са, Сірого Бобра чи Клу-Куч. Він не наважувався відійти від них, знаючи, що гострі ікла всієї зграї спрямовані проти нього. Він