Читати книгу - "Біле Ікло"

Неволя розпестила його, а брак самостійності позбавив колишньої сили й твердості. Він розучився дбати про себе. Надходила ніч. Його почуття, що звикли до шуму й руху табору, до безперервної зміни зорових і слухових вражень, не діяли. Тут нема чого було робити, нема чого слухати, нема на що дивитися. Вовк напружував слух, воліючи вловити який-небудь звук серед безгоміння нерухомої природи, що оточувала його. Але почуття його притупилися від тривалої бездіяльності й від усвідомлення страшної небезпеки, що насувається.

Він затремтів від жаху. Якесь темне безформне громаддя неслося просто на нього. Це була тінь дерева, освітлена місяцем, вигляд якої секунду тому був затемнений хмарами. Заспокоївшись, Біле Ікло став тихенько скиглити; однак незабаром замовк, побоюючись, що його плач приверне увагу невидимих ворогів.

Саме над ним голосно скрипнуло від нічного холоду дерево. Вовченя перелякано завило. Охоплений панічним жахом, малий кинувся бігти в напрямку до табору. Його опанувало непереможне бажання якомога швидше опинитися в товаристві людини, віддатися під її заступництво. У повітрі йому вчувався запах диму й людські голоси. Він вийшов із лісу на осяяну місяцем галявину, де не було ні мороку, ні тіней. Проте селища він не побачив. Біле Ікло забув, що люди пішли.

Він сповільнив свій шалений біг – бігти було нікуди. Вовченя сумно тинялося по спустілому місцю стоянки, обнюхуючи купи сміття, забуті ганчірки й мотлох богів. Цієї хвилини він несказанно зрадів би стуку каміння, кинутого якою-небудь розлюченою жінкою, ударам Сірого Бобра й навіть нападу собачої зграї з Лип-Липом на чолі.

Він підійшов до місця, де стояв намет Сірого Бобра, і, сівши в його колишньому центрі, підняв морду до місяця. Горло його зсудомило, паща роззявилася, і з грудей вирвався жалібний стогін, у якому злилося все: і жах самоти, і туга за Кичею, і гіркота минулого, і страх перед майбутніми небезпеками та стражданнями. Це було протяжливе виття вовка, глибоке й тужливе, перше справжнє завивання, що видав Біле Ікло.

На світанку страх його розвіявся, але почуття самотності загострилося ще сильніше. Вигляд голої землі, на якій нещодавно стояли намети, тільки збільшив його тугу. Він не став довго роздумувати. Увійшовши в ліс, Біле Ікло попрямував униз за течією річки. Він біг без відпочинку весь день, і вигляд мав такий, ніби він був готовий бігти завжди. Його сталеві мускули не знали втоми. А коли втома все-таки з’явилася, спадкова витривалість дала йому снагу й змогу підганяти далі своє стомлене тіло. Там, де річка протікала між стрімчаками, Біле Ікло перелазив через гори; річки й притоки, що вливалися в головне русло, він переходив бродом або перепливав. Часто йому доводилося пробиратися тонкою крижаною кіркою, і він не раз провалювався крізь неї й боровся в холодній воді за своє життя. При цьому він невпинно шукав слід богів у тому місці, де вони мали висадитися із човнів і заглибитися в берег.

Розум Білого Ікла значно перевищував середній рівень, властивий його породі. Одначе кмітливості його не вистачало на те, щоб кинути погляд на протилежний берег Макензі. А що, коли боги висадилися на тому боці? Ця проста думка не заходила йому в голову. Пізніше, ставши старшим і досвідченішим та довідавшись чимало про річки й стежки, він зумів би, мабуть, виявити таку здогадливість. Але це все буде колись. Тепер, натомість, він усе біг прямцем, шукаючи слідів тільки на одному березі річки Макензі.

Усю ніч біг Біле Ікло в темряві, спотикаючись об перешкоди, які лише затримували, але не зупиняли його. До середини другого дня він уже біг безупинно тридцять годин, і його залізний організм почав слабшати. Тільки душевна витривалість підтримувала його сили. Він не їв уже протягом сорока годин і змарнів із голоду. Крижані ванни, у які він поринав кілька разів, також діяли. Його гарна шкура забруднилася, із широких лап точилася кров. Він почав кульгати, і кульгавість ця щогодини підсилювалася. На довершення всього стало сутеніти, і пішов м’який мокрий сніг. Він танув під ногами, заволікав усю місцевість і закривав нерівності ґрунту, що ще утрудняло мандрівку.

Цієї ночі Сірий Бобер збирався зробити привал із протилежного боку річки Макензі, оскільки полювати вони мали намір на тому березі. Але незадовго до настання ночі Клу-Куч, дружина Сірого Бобра, помітила оленя, що прийшов напитися з цього боку ріки. Якби олень не прийшов напитися та Клу-Куч не помітила його, якби Міт-Са не звернув зі шляху через сніг, якби, нарешті, Сірий Бобер не вбив оленя вдалим пострілом із рушниці – усі наступні події склалися б інакше. Сірий Бобер не зробив би привалу з цього боку річки Макензі, й Біле Ікло, пройшовши повз них, або знайшов би смерть у лісі, або приєднався б до своїх диких родичів, щоб залишитися вовком до самої смерті.

Настала ніч. Сипав лапатий сніг, і Біле Ікло, тихо виючи й кульгаючи, брів далі, аж раптом зненацька натрапив на свіжий слід на снігу. Слід був настільки свіжий, що він одразу ж упізнав його. Нетерпляче виючи, він попрямував геть від річки, продираючись між деревами. До слуху його долетіли знайомі звуки табору. Він побачив полум’я багаття, над яким куховарила Клу-Куч, і Сірого Бобра, що сидів навпочіпки, зі шматком сирого сала в руці. Очевидно, у таборі було свіже м’ясо.

Біле Ікло був упевнений, що його поб’ють. Від думки про це він зіщулився та злегка скуйовдив шерсть. Потім знову вирушив у бік табору. Він боявся побоїв, які, на його гадку, були неминучі, але знав, що знайде тепло біля багаття, захист богів і оточення собак; у таборі на нього чекала ворожнеча, але все-таки це було краще, ніж самотність, і більше відповідало його стадним нахилам.

Він поповзом наблизився до багаття. Сірий Бобер помітив його й перестав жувати сало. Біле Ікло підповз повільно, догідливо звиваючись і плазуючи на знак свого приниження й покірності. Він повз простісінько до Сірого Бобра, з кожним кроком уповільнюючи свої рухи. Нарешті, він опинився коло ніг хазяїна, під владу якого він віддавався добровільно душею й тілом. Цього разу він із власної волі прийшов до людини й підкорився їй. Біле Ікло тремтів, боячись покарання. Рука над ним заворушилася. Він мимоволі зіщулився, очікуючи удару, але удару не було. Вовк крадькома глянув угору. Сірий Бобер розривав шматок сала на дві частини. Він пропонував йому половину.