Читати книгу - "Коли подих стає повітрям"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я зателефонував директорові програми і повідомив йому, що готовий повернутись. Він був у захваті. Ми з Вікторією обговорили, як найкраще ввести мене в процес і відновити швидкість. Я попросив, щоб інший резидент міг у будь-який момент замінити мене, якщо щось піде не так. Крім того, я мав виконувати лише одну операцію на день. Я не повинен був здійснювати лікування пацієнтів за межами операційної або відбувати чергування. Ми обрали консервативне просування. Графік операцій був готовий, і мене призначили виконувати темпоральну лобектомію, одну з моїх улюблених операцій. Здебільшого епілепсію спричиняє розлад в електричній активності гіпокампа, що розташований глибоко в скроневій долі. Видалення гіпокампа може вилікувати епілепсію, але це складна операція, для якої необхідно обережно відрізати гіпокамп від тендітної і прозорої м’якої оболонки біля стовбура головного мозку.
Вечір напередодні операції я провів за читанням підручників із хірургії, повторенням анатомії та етапів операції. Мій сон був неспокійним, я бачив кут нахилу голови, пилку, яка врізається в череп, світло, що відбивається від м’якої мозкової оболонки після видалення скроневої долі. Я встав з ліжка, надягнув сорочку і краватку (я здав усі свої хірургічні костюми кількома місяцями раніше, припустивши, що ніколи більше не буду їх потребувати). Прийшов до лікарні та вперше за вісімнадцять тижнів перевдягнувся у звичний синій одяг. Я поспілкувався з пацієнтом, щоб пересвідчитися, що в нього в останню мить не виникли якісь запитання, після чого почав готувати операційну. Пацієнта інтубували, я і лікар-куратор були вдягнені в хірургічні костюми і готові починати. Я взяв скальпель і надрізав шкіру трохи вище вуха. Я просувався повільно, щоб нічого не забути і не зробити помилку. Використовуючи електрокаустику, я поглибив розріз до кістки, після цього підняв клапоть шкіри за допомогою гачків. Усе здавалося знайомим, працювала м’язова пам’ять. Я взяв дриль і зробив три отвори в черепі. Лікар-куратор поливав дриль водою, щоб він не нагрівався під час свердління. Перейшовши до краніотома, дрилі для навскісних розрізів, я сполучив отвори, звільнивши велику ділянку кістки. Коли я відрізав її, почувся хрускіт. Там була тверда мозкова оболонка сріблястого кольору. На щастя, я не пошкодив її дрилем – цієї помилки часто припускаються початківці. Гострим ножем, щоб не зачепити мозок, я зробив розріз у твердій мозковій оболонці. Знову успішно. Напруга почала спадати. Я наклав на тверду мозкову оболонку невеликі шви, щоб вона не заважала проводити основну операцію. Мозок виблискував і пульсував. Величезні неушкоджені сильвієві вени перетинали поверхню скроневої долі. Знайомий вигляд мозкових звивин персикового кольору вабив до себе.
Раптово околиці мого поля зору затьмарились. Я поклав інструменти і відійшов від столу. Темрява розповсюджувалась, і я відчував запаморочення.
– Вибачте, сер, – сказав я лікареві-кураторові, – у мене трохи паморочиться в голові. Мабуть, мені потрібно прилягти. Джек, молодший резидент, завершить операцію.
Невдовзі прийшов Джек, і я відлучився. Лежачи на дивані в залі очікування, я випив апельсинового соку. Через двадцять хвилин моє самопочуття покращилось. «Нейрокардіогенна непритомність», – прошепотів я собі під ніс. Нетривале відключення серця вегетативною нервовою системою. Більш відоме під назвою «нервове перенапруження». Проблема новачків. Не так я уявляв собі повернення в операційну. Я пішов у перевдягальню, кинув брудний хірургічний костюм у кошик для прання і вдягнув цивільний одяг. Виходячи звідти, я взяв стос чистих хірургічних костюмів. Завтра, сказав я собі, буде кращий день.
Так і було. Щодня кожен випадок здавався знайомим, але просувався трохи повільніше. На третій день я видаляв дегенерований диск із хребта пацієнта. Я подивився на випнутий диск, не пам’ятаючи, яким саме має бути наступний крок. Мій керівник запропонував видалити маленькі шматочки щипцями.
– Так, я знаю, що зазвичай так роблять, – пробурмотів я, – але є інший спосіб…
Протягом двадцяти хвилин я працював щипцями, у той час як мій мозок намагався пригадати більш елегантний спосіб, якому я колись навчився. На наступному рівні хребта я враз пригадав його.
– Кюретка! – вигукнув я. – Молоток! Кусачки!
Я видалив увесь диск за тридцять секунд.
– Ось так я це роблю, – сказав я.
Упродовж наступних кількох тижнів мої сили все більше відновлювались, як і плавність та техніка роботи. Мої руки знову навчились працювати з субміліметровими кровоносними судинами, не пошкоджуючи їх, мої пальці знову виконували старі підзабуті прийоми. Через місяць я вже здійснював майже повний обсяг операцій.
Я обмежувався лише операціями і залишав адміністрування, догляд за пацієнтами, чергування в нічний час і у вихідні за Вікторією та іншими старшими резидентами. Зрештою, я вже опанував ці навички і для того, щоб почуватись готовим, мені потрібно було лише вивчити нюанси складних операцій. Наприкінці дня я почувався безмежно втомленим, мої м’язи горіли, поступово міцніючи. Але правда полягала в тому, що це не приносило мені радості. Вісцеральне задоволення, яке раніше я отримував від хірургічної роботи, замінила непохитна зосередженість на боротьбі з нудотою, болем і втомою. Щовечора, повертаючись додому, я випивав жменю знеболювальних, після чого лягав у ліжко поруч із Люсі, яка теж знову працювала повний робочий день. На той час вона була в першому триместрі вагітності, і пологи очікувались у червні, під час завершення моєї резидентури. У нас була фотографія нашої дитини на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли подих стає повітрям», після закриття браузера.