Читати книгу - "Танок драконів"

— Захоплююся вашою переконливістю,— мовив Тиріон до Іліріо.— Як ви вмовили золотий загін підтримати справу нашої любої королеви, коли вони в своїй історії здебільшого воювали проти Таргарієнів?

Іліріо відмахнувся від зауваження, як від мухи.

— Хай чорний, хай червоний, а дракон лишається драконом. Коли на Східцях загинув Мейліс Монстр, чоловіча лінія дому Чорнопломеня урвалася,— посміхнувся сироторгівець у роздвоєну бороду.— А Данерис дасть вигнанцям те, чого не могли дати ні Гострокриций, ні нащадки Чорнопломеня. Вона поверне їх додому.

«Вогнем і мечем». Тиріон і сам волів такого повернення додому.

— Десять тисяч мечів — королівський дарунок, не заперечую. Її світлість має потішитися.

Магістр скромно кивнув, і його подвійне підборіддя застрибало.

— Я не беру на себе сміливості судити, що може потішити її світлість.

«Як розважливо з твого боку». Тиріон багато знав про «вдячність» королів. А королеви хіба не такі самі?

Незабаром магістр уже поринув у сон, лишивши Тиріона наодинці з думками. Карлик міркував, як поставиться Баристан Селмі до ідеї виїхати на поле бою разом із золотим загоном. Під час Війни дев’ятипенсових королів Селмі пробив собі крізь них криваву стежку, щоб дістатися останнього з нащадків Чорнопломеня й зарубати його. «У заколотах формуються чудернацькі союзи. Такі чудернацькі, як у мене з цим товстуном».

Купець прокинувся, коли зупинилися поміняти коней, і послав по новий кошик.

— Далеко ми вже заїхали? — поцікавився карлик, збираючись підкріпитися холодним каплуном і закускою з моркви, родзинок і шматочків лайма й апельсина.

— Це Андалос, друже мій. Край, звідки прийшли ваші андали. Вони відібрали його у своїх попередників — волохатих, які є родичами волохатих з Ібу. На північ звідси — серце стародавньої держави Гугора, а ми перетинаємо її південні околиці. У Пентосі ці землі називають Рівнинами. Далі на схід — Оксамитові горби, куди ми і прямуємо.

Андалос. За вченням Віри, самі Семеро колись у людському тілі гуляли Андальськими горбами.

— Отець простягнув руку до неба й дістав сім зірок,— процитував Тиріон з пам’яті,— й одну по одній опустив на чоло Гугора з Горбів, увінчавши його сяйливою короною.

Магістр Іліріо з цікавістю глянув на нього.

— Я й не уявляв, що мій маленький друг такий набожний.

— Відголос дитинства,— знизав карлик плечима.— Я усвідомлював, що лицарем мені не бути, тож вирішив стати верховним септоном. Кришталевий вінець додає людині цілий фут. Я вивчав священні писання й молився, поки коліна не стер, але моє покликання мало трагічний кінець. Досягнувши певного віку, я закохався.

— Дівчина? Чудово розумію,— Іліріо застромив праву руку в лівий рукав і видобув звідти срібний медальйон. У ньому виявився портрет жінки з великими блакитними очима й золотисто-білявими косами, в яких виднілися сріблясті пасма.— Серра. Познайомився в лісянському будинку подушок і забрав її до себе додому гріти мені постіль, та зрештою побрався з нею. І це я, чия перша дружина була родичкою правителя Пентоса! Відтоді двері палацу назавжди зачинилися для мене, але мені було начхати. За Серру то була невисока ціна.

— І як вона померла? — Тиріон здогадався, що вона мертва: чоловік не говоритиме так ніжно про жінку, яка його покинула.

— У Пентос завітала браавоська торгова галера, що пливла з Нефритового моря. «Скарбниця» везла гвоздику і шафран, агат і нефрит, шарлатний шовк, зелений єдваб... і сіру смерть. Гребців ми вбили, щойно вони зійшли на берег, корабель спалили на якорі, але щури прослизнули по веслах і на холодних кам’яних лапках допливли до набережної. Пошесть забрала дві тисячі життів і лише тоді вщухла,— магістр Іліріо заклацнув медальйон.— У себе в спальні я тримаю її долоні. Оті долоні, що були такі м’які...

Тиріон подумав про Тишу. Глянув на поля, якими колись гуляли боги.

— Що це за боги, які створили щурів, пошесті й карликів? — зронив він. На згадку спали слова з «Семикутної зірки».— «І тоді привела йому Діва панну — гнучку як верба, з очима як глибокі сині озера, і Гугор зажадав її собі за наречену. Матір зробила її плідною, а Стариця провістила, що народить наречена королю сорок чотири сини. Воїн дав міць їхнім рукам, а Коваль викував для них залізні лати».

— Ваш Коваль, певно, був з ройнарів,— підкусив Іліріо.— Андали навчилися кувати залізо від ройнарів, які мешкали вздовж ріки. Всі це знають.

— Тільки не наші септони,— мовив Тиріон і вказав на поля.— А хто мешкає на ваших Рівнинах?

— Ратаї і роботяги, прив’язані до землі. Тут є сади, господарства, копальні... Я сам деякими володію, хоча й нечасто туди навідуюся. Чого мені марнувати свій час тут, коли в Пентосі під рукою — незліченні задоволення?

— Незліченні задоволення,— Тиріон покрутив кубок у руці. «І височенні товсті мури».— Ми від самого Пентоса ще жодного містечка не бачили.

— Тут тільки руїни,— Іліріо махнув курячою ніжкою в бік фіранок.— А коли черговий хал вирішує побачити море, тут гуляють комонники. Дотраки не люблять міст, це має бути відомо навіть у Вестеросі.

— Напали б ви одного разу на такий халасар і знищили його — і дотраки могли б замислитися, чи варто їм перетинати Ройн.

— Від ворогів дешевше відкупитися харчами й дарунками.

«Якби я здогадався принести доброго сиру на битву на Чорноводді, може, носа б не позбувся». Лорд Тайвін завжди з презирством ставився до вільних міст. «Вони воюють грішми замість мечів,— казав він.— Золото має свої переваги, але у війнах перемога здобувається залізом».

— Дайте ворогу золота — і він повернеться, щоб отримати більше, любив казати мій батько.

— Це той самий батько, якого ви вбили? — Іліріо викинув з паланкіна курячу кістку.— Перекупні мечі не встоять проти дотрацьких горлопанів. Доведено у Когорі.

— Навіть ваш хоробрий Гриф? — глузливо зронив Тиріон.

— Гриф — це інша справа. Він має сина, якого любить до нестями. Хлопець зветься Гриф Молодший. Такого шляхетного парубка ще пошукати.

Вино, їжа, сонце, погойдування паланкіна, дзуміння мух мов змовилися, щоб приспати Тиріона. Отож він спав, прокидався, пив. Іліріо теж не пас задніх. А коли небо стало фіолетовим, товстун захропів.

Тої ночі Тиріонові Ланістеру наснилася битва, після якої пагорби Вестеросу почервоніли від крові. А він був у центрі битви, сіючи смерть топором завбільшки з нього самого, б’ючись пліч-о-пліч з Баристаном Безстрашним і з Гострокрицим,