Читати книгу - "Ресторан на краю Всесвіту"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– У зворотний бік?
– Так. У тому, що ти запускаєш її у зворотний бік, саме й полягає найголовніше. Отож тоді сідаєш перед екраном і спостерігаєш, як усе виповзає з дірки і по спіралі рухається вгору і заповнює ванну. Тепер розумієш?
– Ти хочеш сказати, що так утворювався Всесвіт, правда? – запитав Артур.
– Ні, – відповів Форд, – але це дуже хороший спосіб приємно провести час.
Він потягся за келихом.
– Де мій келих? – запитав він.
– Він на долівці.
– Он як.
Нахилившись разом із кріслом, щоб знайти бокал, Форд зіткнувся з маленьким офіціантом, котрий саме підходив до їхнього столика з переносним телефоном у руці.
Форд вибачився перед офіціантом, пояснивши, що він впився як хлющ.
Офіціант у свою чергу сказав, що усе гаразд і що він чудово усе розуміє.
Форд подякував офіціантові за його толерантність, спробував пригладити свого чуба, але промахнувся на шість дюймів і, не втримавши рівноваги, сповз під стіл.
– Це ви містер Зафод Бібльброкс? – запитав офіціант.
– Еге ж, а що? – обізвався Зафод, відірвавшись від третього біфштекса.
– До вас телефонують.
– Що ви сказали?
– Дзвінок до вас, сер.
– До мене? Сюди? Але кому відомо, що я тут?
Один з його мізків гарячково шукав відповідь. Інший безтурботно втішався їжею, яку Зафод не перестав напихати до рота.
– Вибачте, але я продовжуватиму, ви не проти? – сказала голова, яка їла, і продовжила набивати рота.
Тепер його розшукувало стільки людей, що він уже збився з рахунку. Йому не слід було так виклично поводити себе. “Але чорт забирай, чому власне не слід було, – подумав він. – Хіба можна веселитися, коли ніхто не бачить цього?”
– Може, тут хтось дав знати у Галактичну поліцію, – сказала Тріліан. – Усі бачили тебе, коли ми заходили.
– Ти хочеш сказати, що вони збираються арештувати мене по телефону? – здивувався Зафод. – Цілком можливо. Я стаю дуже небезпечним, коли мене заганяють у глухий кут.
– Еге ж, почувся голос з-під столу, – ти так швидко розвалюєшся прямо на очах, що треба ховатися від шрапнелі.
– Гей, а це що таке, день страшного суду? – відрубав Зафод.
– То ми ще й це побачимо сьогодні? – знервовано запитав Артур.
– Я не поспішаю, – пробурмотів Зафод. – О’кей, то хто там такий на зв’язку? – він торкнув ногою Форда. – Гей, вилазь, хлопче, – сказав він йому, – можливо, ти мені будеш потрібен.
– Особисто я, – сказав офіціант, – не знайомий із металевим джентльменом, про якого ми говоримо, сер...
– Металевим?
– Так, сер.
– Ви сказали, металевий?
– Так, сер. Я сказав, що я особисто не знайомий з металевим джентльменом, про якого йде мова...
– О’кей, продовжуйте.
– Але мені відомо, що він чекав вашого повернення уже багато тисячоліть.
Здається, у поспіху ви залишили тут дещо.
– Залишили тут? – перепитав Зафод. – А вам не здається дивним? Ми щойно тут з’явилися.
– Саме так, сер, – вперто стояв на своєму офіціант, – але перш ніж з’явитися тут, вам довелося, наскільки я розумію, залишити це місце.
Зафод зробив спробу збагнути ці слова однією головою, а потім іншою.
– То ви кажете, – сказав він, – що перш ніж прибути сюди, ми вже встигли тут побувати? “Ну й вечір”, – подумки зітхнув офіціант.
– Цілком правильно, сер, – сказав він.
– Ви б краще застрахували вашого психоаналітика від безробіття, друже, – порадив Зафод.
– Ні, зачекайте хвильку, – вигукнув Форд; знову з’явившись над поверхнею столу, – що ви маєте на увазі, коли говорите “тут” і “сюди”?
– Якщо бути абсолютно точним, то другу планету зоряної системи Жаби.
– Але ж ми залишили її щойно, – запротестував Зафод. – Ми вирушили звідти у напрямку до ресторану на краю Всесвіту.
– Так, сер, – відповів офіціант, відчуваючи, що він уже на фінішній прямій і нарешті зможе розтлумачити їм усе, – його збудували на рештках цієї планети.
– О, – здогадався Артур, – тобто ми здійснили подорож у часі, а не в просторі.
– Послухай, ти, недорозвинута мавпо, – обірвав його Зафод, – чи не пора тобі стулити пельку? Артур спалахнув.
– Можеш зіграти своїми головами в футбола, чотириокий, – порадив він Зафодові. – Для чогось іншого вони не годяться.
– Заждіть, заждіть, – офіціант стримав Зафода, – ваша мавпа усе зрозуміла правильно, сер.
Артур настільки розлютився, що йому аж заціпило, і він не знайшовся, що відповісти, і тільки промимрив щось нерозбірливе.
– Ви плигнули вперед на... як мені здається, на п’ятсот сімдесят шість мільйонів років, але залишилися на попередньому місці, – пояснив офіціант.
Він усміхнувся. Його переповнювало приємне почуття, що він нарешті домігся свого, незважаючи на те, що його шанси, здавалося, були дуже мізерними.
– Ось воно що! – вигукнув Зафод. – Я зрозумів. Я наказав комп’ютерові знайти найближче місце, де можна пообідати. Він зрозумів команду дослівно. П’ятсот сімдесят шість мільйонів років в один чи в інший бік, але з місця ми навіть не зрушили. Чиста робота.
Усі погодилися, що, хай йому грець, але вийшло непогано.
.– Але хто ж тоді телефонує мені? – сказав Зафод.
– А що сталося з Марвіном? – запитала Тріліан.
Зафод взявся за голови.
– Параноїдальний андроїд! Я ж його залишив на другій планеті системи Жаби.
– Коли це було?
– Ну, можна припустити, що п’ятсот сімдесят шість мільйонів років тому, – сказав Зафод. – Гей, ти, тарілчаний капітане, подай-но мені цей теревенізатор.
Очі в офіціанта від здивування полізли на лоба.
– Вибачте, сер?
– Телефон, друже, – сказав Зафод, забираючи трубку в того з рук. – Ну, хлопці, ви ще такі зелені, що я дивуюся, як це вам щастить залишатися живими і неушкодженими.
– Маєте
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ресторан на краю Всесвіту», після закриття браузера.