read-books.club » Сучасна проза » Дар Гумбольдта 📚 - Українською

Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

196
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дар Гумбольдта" автора Сол Беллоу. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 28 29 30 ... 176
Перейти на сторінку:
«тандерберд» і звідти вийшов Рінальдо Кантабіле. Радше, я би сказав, вистрибнув. Побачив, що він у жахливому стані. Високий і вродливий, він мав на собі брунатне пальто-реглан, такого ж кольору капелюх і жовтувато-брунатні лайкові черевики. Граючи в покер, я звернув увагу на його густі темні вуса, схожі на розкішне хутро. Але за крикливою вишуканістю вбрання ховався справжній відчайдушний негідник, тож можна сказати, що тільки лице цього чоловіка виказувало його лють. Хоча він був на протилежному боці вулиці, я бачив, яке бліде в нього обличчя. Він навмисне розпалив себе, щоб мене залякати, думав я. Але попри це він якось дивно тупцював на місці. Його ступні химерно витанцьовували. У той момент нас розділяли легковики й вантажівки, тому він не міг перейти на мій бік. Попід машинами я бачив, як він намагається прорватися. Черевики мав чудові. Щойно виник невеличкий просвіт у вуличному русі, Кантабіле розчахнув переді мною поли свого пальта. На ньому був розкішний широкий ремінь. Але він, звісно, не його хотів мені показати. Біля самої пряжки стирчав якийсь предмет. Він поплескав по ньому долонею. Хотів мені показати, що має зброю. Рух знову посилився, і Кантабіле метався туди-сюди, дивлячись на мене поверх автомобілів.

Напружений до краю, гукнув мені, коли проїхала остання вантажівка:

— Ти сам?

— Сам. Я сам.

Кантабіле пересмикнув плечима й випростався.

— З тобою є ще хтось?

— Ні. Тут лише я. Більше нікого.

Він відчинив дверцята «тандерберда» й підняв з підлоги дві бейсбольних битки. З биткою у кожній руці рушив на мене. Та шлях йому перепинив фургон. Тепер я не бачив нічого, крім його ніг, що тупцювали у модних черевиках. Я думав: «Він же бачить, що я приїхав, щоб із ним розрахуватися. Навіщо йому мене бити? Він мав би знати, що я нічого такого не втну. Він уже продемонстрував серйозність своїх намірів на машині. До того ж я бачив у нього зброю. Може, мені краще втекти?» Відколи на День подяки виявив, що й досі можу так стрімко бігати, мені, схоже, кортіло скористатися цим умінням. Швидкість була однією з моїх сильних сторін. Хоча декому надмірна прудкість обертається лише на шкоду, як Асаїлові з книги Самуїла. Та все ж спало на думку, що я міг би кинутися сходами лазні нагору й укритися у будці касира з її малесенькими сталевими ящичками. Я міг би припасти до підлоги й попросити касира передати Кантабіле чотириста п’ятдесят доларів крізь ґратки. Касира знав досить добре. Але він нізащо мене не впустив би. Не має права. Адже я нічого там не зберігав. Якось, балакаючи зі мною, він послався на цю особливу обставину. Проте я не вірив, що Кантабіле мене лупцюватиме. Тільки не на вулиці. Тільки не тоді, коли я чекав, похиливши голову. І тут-таки я пригадав, що Конрад Лоренц казав про вовків. Переможений вовк підставляв свою горлянку, і переможець тільки клацав зубами, але не перегризав її. Тож і я опустив голову. Так, але до дідька мою пам’ять! Що Лоренц казав далі? Що люди інакші, але в якому сенсі? Чим вони відрізняються від вовків? Цього я не пам’ятав. Мої мізки всихали. Днем раніше, у ванній кімнаті, я не міг пригадати слова, що позначає ізоляцію заразних хворих. Я страшенно мучився. І навіть міркував, кому би подзвонити з цим питанням. Мені одбирає розум! Тож я стояв і стискав раковину, аж доки слово «карантин» не зглянулося наді мною й повернулося. Так, карантин, але я втрачаю колишню кмітливість. Я важко приймаю такі речі. На схилі життя мого батька теж зрадила пам’ять. Я був приголомшений. Але так і не пригадав різниці між людиною та іншими видами, такими як вовки. Можливо, такої миті можна пробачити собі провал у пам’яті. Але він свідчив про те, як недбало я читаю останнім часом. Ця неуважність і забудькуватість не віщували нічого доброго.

Коли проїхала остання з потоку машина, Кантабіле сягнистим кроком рушив до мене, немов хотів тут-таки на мене накинутися. Але я закричав:

— Кантабіле, заради Бога!

Він спинився. Я простягнув до нього свої відкриті долоні.

— Маєш зброю?

— Жодної.

— Іди сюди, — сказав він.

Я з готовністю ступив уперед, щоби перейти дорогу. Він зупинив мене на середині.

— Стій там, — наказав.

Я опинився в густому потоці вуличного руху, машини сигналили, роздратовані водії опускали вікна, навісніючи з люті. Кантабіле закинув другу биту до свого «тандерберда». Потім підскочив до мене й брутально схопив. Він поводився зі мною так, наче я заслуговував найвищої міри покарання. Я витягнув гроші й простягнув йому просто тут. Але він на них навіть не глянув. Розлючений, штовхнув мене на хідник і пхав далі до сходів лазні, повз кручені червоні, білі й сині смужки перукарського стовпа. Ми ввалилися досередини, проминули будку касира й ішли брудним коридором.

— Іди, іди, — підганяв мене Кантабіле.

— Куди ми йдемо?

— У нужник. Де він?

— Ти що, не хочеш грошей?

— Я сказав: у нужник. Нужник!

І тоді я зрозумів: його кишки дали про себе знати, йому приспічило, і він мусив сходити до вбиральні, а я мав іти з ним. Він не дозволив би мені чекати надворі.

— Гаразд, — сказав я. — Тільки заспокойся, я тебе відведу.

Він пройшов зі мною крізь роздягальню. На вході до вбиральні дверей немає. Лише в окремих кабінках. Я махнув рукою, запрошуючи його пройти далі, а сам збирався почекати неподалік на одній із лавок у роздягальні, але він стусонув мене в плече й штовхнув поперед себе. Ці туалети — найгірше, що є в лазні. Радіатори жарять на повну силу, висушуючи повітря. Кахлі ніколи не миють і ніколи не дезінфікують. Їдкий сморід висхлої сечі ріже очі, як запах цибулі.

— Господи! — вигукнув Кантабіле.

Він копнув двері однієї з кабінок, досі тримаючи мене перед собою.

— Заходь перший, — сказав він.

— Удвох? — запитав я.

— Поквапся.

— Ми не помістимося тут удвох.

Він вихопив револьвер і потряс руків’ям перед моїм носом.

— Хочеш цим в зуби?

Коли вуста на викривленому люттю обличчі розтяглися, чорне хутро його вусів настовбурчилось. А брови зійшлися над переніссям, як гарда кинджала.

— У кут, ти! — звелів він мені.

Кантабіле захряснув двері й важко дихаючи, скинув верхній одяг. Він тицьнув мені в руки своє пальто і капелюха, хоча в кабінці був гачок. Там була навіть одна залізна штукенція, що я ніколи її не помічав. На дверях було прибито мідний жолобок із викарбуваним написом: «Сигара», — слід давньої розкоші. Тепер Кантабіле сидів, тримаючи руки між коліньми й

1 ... 28 29 30 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дар Гумбольдта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дар Гумбольдта"