Читати книгу - "Дар Гумбольдта"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Напружений до краю, гукнув мені, коли проїхала остання вантажівка:
— Ти сам?
— Сам. Я сам.
Кантабіле пересмикнув плечима й випростався.
— З тобою є ще хтось?
— Ні. Тут лише я. Більше нікого.
Він відчинив дверцята «тандерберда» й підняв з підлоги дві бейсбольних битки. З биткою у кожній руці рушив на мене. Та шлях йому перепинив фургон. Тепер я не бачив нічого, крім його ніг, що тупцювали у модних черевиках. Я думав: «Він же бачить, що я приїхав, щоб із ним розрахуватися. Навіщо йому мене бити? Він мав би знати, що я нічого такого не втну. Він уже продемонстрував серйозність своїх намірів на машині. До того ж я бачив у нього зброю. Може, мені краще втекти?» Відколи на День подяки виявив, що й досі можу так стрімко бігати, мені, схоже, кортіло скористатися цим умінням. Швидкість була однією з моїх сильних сторін. Хоча декому надмірна прудкість обертається лише на шкоду, як Асаїлові з книги Самуїла. Та все ж спало на думку, що я міг би кинутися сходами лазні нагору й укритися у будці касира з її малесенькими сталевими ящичками. Я міг би припасти до підлоги й попросити касира передати Кантабіле чотириста п’ятдесят доларів крізь ґратки. Касира знав досить добре. Але він нізащо мене не впустив би. Не має права. Адже я нічого там не зберігав. Якось, балакаючи зі мною, він послався на цю особливу обставину. Проте я не вірив, що Кантабіле мене лупцюватиме. Тільки не на вулиці. Тільки не тоді, коли я чекав, похиливши голову. І тут-таки я пригадав, що Конрад Лоренц казав про вовків. Переможений вовк підставляв свою горлянку, і переможець тільки клацав зубами, але не перегризав її. Тож і я опустив голову. Так, але до дідька мою пам’ять! Що Лоренц казав далі? Що люди інакші, але в якому сенсі? Чим вони відрізняються від вовків? Цього я не пам’ятав. Мої мізки всихали. Днем раніше, у ванній кімнаті, я не міг пригадати слова, що позначає ізоляцію заразних хворих. Я страшенно мучився. І навіть міркував, кому би подзвонити з цим питанням. Мені одбирає розум! Тож я стояв і стискав раковину, аж доки слово «карантин» не зглянулося наді мною й повернулося. Так, карантин, але я втрачаю колишню кмітливість. Я важко приймаю такі речі. На схилі життя мого батька теж зрадила пам’ять. Я був приголомшений. Але так і не пригадав різниці між людиною та іншими видами, такими як вовки. Можливо, такої миті можна пробачити собі провал у пам’яті. Але він свідчив про те, як недбало я читаю останнім часом. Ця неуважність і забудькуватість не віщували нічого доброго.
Коли проїхала остання з потоку машина, Кантабіле сягнистим кроком рушив до мене, немов хотів тут-таки на мене накинутися. Але я закричав:
— Кантабіле, заради Бога!
Він спинився. Я простягнув до нього свої відкриті долоні.
— Маєш зброю?
— Жодної.
— Іди сюди, — сказав він.
Я з готовністю ступив уперед, щоби перейти дорогу. Він зупинив мене на середині.
— Стій там, — наказав.
Я опинився в густому потоці вуличного руху, машини сигналили, роздратовані водії опускали вікна, навісніючи з люті. Кантабіле закинув другу биту до свого «тандерберда». Потім підскочив до мене й брутально схопив. Він поводився зі мною так, наче я заслуговував найвищої міри покарання. Я витягнув гроші й простягнув йому просто тут. Але він на них навіть не глянув. Розлючений, штовхнув мене на хідник і пхав далі до сходів лазні, повз кручені червоні, білі й сині смужки перукарського стовпа. Ми ввалилися досередини, проминули будку касира й ішли брудним коридором.
— Іди, іди, — підганяв мене Кантабіле.
— Куди ми йдемо?
— У нужник. Де він?
— Ти що, не хочеш грошей?
— Я сказав: у нужник. Нужник!
І тоді я зрозумів: його кишки дали про себе знати, йому приспічило, і він мусив сходити до вбиральні, а я мав іти з ним. Він не дозволив би мені чекати надворі.
— Гаразд, — сказав я. — Тільки заспокойся, я тебе відведу.
Він пройшов зі мною крізь роздягальню. На вході до вбиральні дверей немає. Лише в окремих кабінках. Я махнув рукою, запрошуючи його пройти далі, а сам збирався почекати неподалік на одній із лавок у роздягальні, але він стусонув мене в плече й штовхнув поперед себе. Ці туалети — найгірше, що є в лазні. Радіатори жарять на повну силу, висушуючи повітря. Кахлі ніколи не миють і ніколи не дезінфікують. Їдкий сморід висхлої сечі ріже очі, як запах цибулі.
— Господи! — вигукнув Кантабіле.
Він копнув двері однієї з кабінок, досі тримаючи мене перед собою.
— Заходь перший, — сказав він.
— Удвох? — запитав я.
— Поквапся.
— Ми не помістимося тут удвох.
Він вихопив револьвер і потряс руків’ям перед моїм носом.
— Хочеш цим в зуби?
Коли вуста на викривленому люттю обличчі розтяглися, чорне хутро його вусів настовбурчилось. А брови зійшлися над переніссям, як гарда кинджала.
— У кут, ти! — звелів він мені.
Кантабіле захряснув двері й важко дихаючи, скинув верхній одяг. Він тицьнув мені в руки своє пальто і капелюха, хоча в кабінці був гачок. Там була навіть одна залізна штукенція, що я ніколи її не помічав. На дверях було прибито мідний жолобок із викарбуваним написом: «Сигара», — слід давньої розкоші. Тепер Кантабіле сидів, тримаючи руки між коліньми й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дар Гумбольдта», після закриття браузера.