Читати книгу - "Дар Гумбольдта"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Тож ми знову їхали вулицями, що перетворилися на нетрі, достоту як у тропічній Вест-Індії, й скидалися на райони Сан-Хуана, розташовані біля лагун — булькотливих і смердючих, наче тушковані тельбухи. Той же потрісканий тиньк, розбиті шибки, сміття на вулицях, ті ж самодіяльні написи на стінах крамниць, виведені блакитною крейдою.
Проте російська лазня, де я мав зустрітися з Рінальдо Кантабіле, майже не змінилась. У цій же будівлі містився також пролетарський готель чи пансіон. На третьому поверсі завжди мешкали літні трудяги, самотні українські діди, працівники трамвайного депо, які вийшли на пенсію, кондитер — майстер цукрової глазурі, якому довелося покинути роботу через артрит, що покрутив йому руки. Я знав це місце з дитинства. Мій батько, як і старий пан Свібел, вважав корисним для здоров’я і помічним для покращення кровообігу шмагання дубовими віниками, змоченими мильною піною у діжках для соління. Такі ретрогради досі існують. Опираючись сучасності, вони ходять, тягнучи ноги. Як пояснив мені колись Менаша, наш квартирант і фізик-аматор (насправді він хотів стати оперним тенором, брав уроки співу й працював у фонографічній компанії Брансвіка штампувальником), — люди здатні вплинути на обертання Землі. Як? Гаразд, якби всі люди у визначений момент зачовгали ногами, обертання планети справді сповільнилося б. Це могло б також уплинути на Місяць чи припливи. Звісно ж, Менаші насправді йшлося не про фізику, а про злагодженість чи єдність. Я думаю, знайшлися б люди, які через дурість або ж упертість зачовгали ногами в інший бік. Проте старенькі в лазні, здається, підсвідомо долучилися до колективної спроби опору історії.
Завсідники лазні на Дивіжн-стріт зовсім не схожі на чепурних і гордовитих добродіїв із середмістя. Навіть старий Фельдштайн, який у своїх вісімдесят років тисне на педалі велотренажера у клубі здоров’я, на Дивіжн-стріт, мав би дивний вигляд. Сорок років тому Фельдштайн був життєлюбом, азартним гравцем, веселуном із Раш-стріт. Незважаючи на вік, він — сучасна людина, натомість постійних відвідувачів російської лазні відлито за старосвітським взірцем. У них м’ясисті сідниці й повні груди, жовті, як маслянка. І грубі слоноподібні ноги, позначені чимось на кшталт мідянки чи поцятковані на кісточках синіми плямками, як у сиру рокфор. Добряче попарившись, ці старигани їдять здоровезні кусні хліба з маринованим оселедцем, або з великими кружальцями салямі, чи зі смаженими стейками, з яких скрапує жир, і запивають їх шнапсом. Своїми міцними грубими і старосвітськими животами вони могли б зносити стіни. Тут життя постає перед нами у неприкрашеному вигляді. Відчувається, що ці люди свідомі власного вимирання, того, що стали сліпою гілкою еволюції, покинутої напризволяще природою та культурою. Тож унизу, в розжарених підземних комірчинах, усі ці слов’янські троглодити і лісові демони з обвислими складками жиру і ногами, схожими на замохнявілі брили, паряться і виливають собі на голову відра крижаної води. А нагорі, з телеекрана в роздягальні, низькорослі дженджики й вишкірені кралі ведуть розумні бесіди чи казяться зі злості. На них ніхто не зважає. Міккі, власник буфету, смажить шматки м’яса й картопляні оладки, шаткує капусту, розрізає грейпфрути на четвертинки (щоб їсти їх руками). Огрядні старигани, які, загорнувшись у простирадла, підіймаються з нестерпного жару парильні, мають вовчий апетит. Унизу, Франуш, прислужник, створює пару, хлюпаючи водою на розжарену до білого гальку. Вона лежить купкою, наче ядра для метання у Давньому Римі. Щоб не розплавилися мізки, Франуш носить вологий фетровий капелюх із відірваними крисами. А так — зовсім голий. Він підповзає до печі, немов червона саламандра, і палицею зрушує розжарену засувку на дверцятах, що до неї годі доторкнутися рукою, а потім, знову-таки рачки, з калиткою, що бовтається на довгому сухожиллі та зяючим анусом, повертається назад, намацуючи ряжку. Виливає воду, і галька зблискує й шипить. Либонь, у жодному карпатському селі не збереглося таких звичаїв.
Вірний цьому місцю, старий Майрон Свібел уже десятки років приходив сюди щодня. Оселедець, житній хліб із маслом, сиру цибулю і пшеничне віскі він завжди мав із собою. Приїжджав на своєму «плімуті», хоча в нього й не було водійських прав. Він досить добре бачив просто перед собою, але через катаракту на обох очах нерідко зачіпав крилом інші машини та завдавав чимало шкоди на парковці.
Я зайшов досередини, щоб усе розвідати. Дуже непокоївся за Джорджа. Саме його порада загнала мене в цю скруту. Але ж уже тоді знав, що це негодяща порада. Чому ж я його послухався? Бо він підвищив голос і говорив так владно? Чи тому, що він забрав собі в голову, буцімто знавець кримінального світу, і я дозволив йому виконувати цю роль? Що ж, тоді я не подумав як слід. Але тепер мій розум був насторожі, і я вірив, що зможу дати собі раду з Кантабіле. Гадав, що він уже зігнав свою злість на машині й що борг майже оплачено.
Я звернувся до Міккі, власника буфету, який стояв за стійкою в диму, припікаючи жирні стейки й смажачи цибулю:
— Чи не заходив Джордж? Його старий чекає на нього?
Я гадав собі: якщо Джордж тут, то навряд чи Кантабіле геть убраний кинеться просто в пару, щоб дати йому жару, всипати березової каші чи віддубасити. Звісно, Кантабіле був для мене загадкою. Годі й передбачити, що йому спаде на думку — чи то з люті, чи з розрахунку.
— Джорджа тут немає. А його старий париться.
— Гаразд. А може, Джордж іще має підійти?
— Ні. Джордж був у неділю, тому сьогодні не прийде. Він лише раз на тиждень буває тут разом із батьком.
— Добре. Чудово!
У дебелого Міккі, з величезними руками-гантелями, у фартуху, зав’язаному високо під пахвами, перекошена губа. Під час Великої депресії він змушений був ночувати у парках, на холодній землі, і через це йому частково паралізувало щоку. І тепер здається, що він завжди зневажливо посміхається. Оманливе враження. Міккі — добра, чесна та спокійна людина, ще й поціновувач музики — він навіть має абонемент у театрі «Лірична опера Чикаґо».
— Давненько ж я тебе не бачив, Чарлі. Іди попарся зі старим. Він втішиться такому товариству.
Але я поквапився до виходу повз будку касира з її маленькими сталевими ящичками, де клієнти залишали свої цінні речі. Проминув перукарський стовп із крученими смугами і коли вийшов на хідник, всіяний, немов чумацький шлях, зірочками потовченого скла, перед пуерториканською м’ясною крамницею по той бік вулиці спинився білий
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дар Гумбольдта», після закриття браузера.