Читати книгу - "Моцарт із Лемберга"

Перед виїздом я вирішила впорядкувати деякі речі, що належали Вашому батькові, а моєму чоловікові. Якщо бажаєте, перешлю Вам деякі його рукописи та особисті книги. Клавесин Моцарта я віддала Карлові. Хоч він і віддалився від музичного мистецтва, проте, як людина ділова, зуміє подбати як слід про цю безцінну реліквію й зберегти її в належному стані. Сподіваюся, дорогий Франце Ви не будете ображатися на мене за це рішення. Для мене Ви з братом рівні, і я однаково люблю вас обох.

Цілком підтримую Ваше бажання замешкати в Лемберзі. Маєте рацію, життя поза містом, нехай і в палаці, а також сільська їжа — не для Вас. Тому щиро вболіваю, щоб невдовзі знайшовся інший покровитель, завдяки якому зможете переїхати до міського середовища.

Утім, любий сину, хочу принагідно запевнити Вас, що прийму будь-яке Ваше майбутнє рішення. Наприклад, якщо вирішите повернутися до Відня. Мені було би тоді за Вас спокійніше. Окрім того, час від часу ми б із Вами бачились, оскільки ми з паном Ніссеном плануємо щонайменше двічі на рік бувати у Відні. Та й взагалі невідомо, як довго пробудемо в Копенгагені. Місто це мені не надто до душі...

Щоправда, останнім моїм і найяскравішим спогадом з Відня залишається випадкова зустріч з Бетховеном. Стан його викликає занепокоєння. Присягаю, я бачила перед собою старого, згорбленого, добряче посивілого чоловіка. Куди ж поділися його колишні жвавість та життєлюбство? Здається мені, він досі не оговтався від того вже позаминулорічного провалу своєї „Симфонії до-мінор“ у „Theater an der Wien“[29]. (Всесильний Боже, щойно я пригадала Ваш прекрасний дебют на цій самій сцені! Чи пам’ятаєте його Ви?) І навіть щира опіка та батьківська турбота найдобрішого в світі маестро Сальєрі не допомагає.

Любий Франце, не хотілося би завершувати лист на сумній ноті. Не знаю, чи чули Ви, що в жовтні французи нарешті пішли з Відня?[30]

Місто вільне, і, здається, життя там почалося знову. Будемо сподіватися, що французькі солдати більше ніколи не повернуться на вулиці нашої прекрасної столиці. Сердечно Вас обіймаю та молюся за Вас! З любов’ю,

Ваша матір,

Констанція Моцарт.

Копенгаген,

10 березня 1810 року Божого».

Франц, мабуть, уже вдесяте перечитав цей лист. Востаннє тоді, коли їхав в екіпажі з Підкаменя до Лемберга. Найбільше шкодував, що матір написала так мало. Йому хотілося знати, як справи в Карла, що нового в столиці, зокрема, як там проходить музичний сезон... Проте Констанція вирішила надміру не вдаватися в деталі.

Франц уже другий день був у Лемберзі. Жозефіна дотримала слова: щойно він опинився в місті, як ним заопікувався особистий секретар її чоловіка, невисокий енергійний чоловічок на ім’я Леон Шнайдер. Юнак отримав усе необхідне: затишні покої для відпочинку, добрий обід, а також клавір, щоб, за бажанням, розпочати репетиції. Самого подружжя Кавалькабо в їхньому будинку на вулиці святого Станіслава тоді не було. Радник із дружиною перебували в Перемишлі на прийомі в якогось чиновника.

Франц щоразу повертався думками до Підкаменя, до маєтку Баворовського. Прощання з господарями було коротким. Вони без жодних докорів погодилися на його від’їзд. Граф і графиня досі не прийшли до тями після раптової втечі старшої доньки... Граф коротко подякував Францові і запевнив, що двері дому Баворовських для нього завжди будуть відчиненими. Графиня ж тільки мовчки простягнула руку й вимушено всміхнулася. Моцартові було страшено жаль це подружжя, тим паче, якась частина вини лежала й на ньому. Ще півроку тому ці люди веселилися й раділи життю, тепер же змарніли й були подібні радше на сільських бідолах, що з якогось дива одягли дорогу одіж й поселилися в палаці. «Хтозна, — думалося Францові, — як усе би склалося, якби Адам тоді отримав того проклятущого листа...» Від Анни не було жодної звістки. Здавалося, Баворовський був тепер готовий на все, навіть й на шлюб з Краєвським, тільки б знати, що з нею все гаразд.

Після материного листа Франц відчував сильну тугу за домом. Прогулюючись у Лемберзі Гетьманськими Валами, він насправді думав про Відень, ловлячи себе на думці, що коли б не обіцянка, яку дав Жозефіні, то хтозна, чи тієї ж миті не шукав би якої-небудь диліжансової компанії, аби замовити місце на найближчий рейс до столиці.

Наступного дня, тільки-но він повернувся з міста, служниця повідомила, що у вітальні на нього чекає незнайомець. Картку свою він не представив, тож вона гадки не має, хто це.

— А чи справді він хоче зустрітися саме зі мною? — перепитав Франц.

— Так. Він чітко сказав: «Чи можна мені побачити пана Моцарта?» — відповіла жінка.

Юнак стенув плечима.

— Це, мабуть, помилка... Бо хто може знати, що я тут, але гаразд... Я підійду за хвилину.

Знявши капелюха та трохи поправивши свій сюртук й жилет під ним, Франц попрямував до вітальні. Незнайомець сидів на канапі, заклавши ногу на ногу й неквапно пив чай. Побачивши Франца, він радісно усміхнувся, наче той був його давнім приятелем, з яким вони