Читати книгу - "Ожеледиця"

не це. Її здивувало, що дитина, здавалося, зовсім не відчувала своєї потворності і була цілком щаслива. Компанія вже закінчувала трапезу і насолоджувалася десертом — великим тортом, на якому височіла корона з рожевого крему і сяяв напис: «To our princes! Happy Birthday!» Ліка раптом зловила себе на думці: «А чому тоді я… Адже мені далеко до такої «краси». А дитиною я взагалі була гарненька. Тож чому я відчувала себе такою негарною і нещасною? Незрозуміло».

Вона помітила на собі уважний погляд Лавра. Той зніяковів.

— Вона сutе (симпатична), правда?

— Ум-гу, — невизначено промимрила Ліка.

І раптом дівчинка вийшла з-за столу і підстрибом побігла до невеликого фонтанчика, який був частиною декорації ресторану. Вона залізла на великий камінь, який теж був частиною декорації, і закричала:

— Mom! Mom! Am I adorable? Take a picture of me, please! Take a picture of me! (Мамо! Мамо! Правда ж, я чарівна? Сфотографуй мене, будь ласка! Сфотографуй!)

Її голосок зовсім не додавав їй принадності — він був надтріснутий і пискливий. Але мама дівчинки дивилася не неї із захватом.

— Звичайно, люба, звичайно, — сказала вона і поспішила вийти з-за столу з фотоапаратом у руці.

— Слово adorable означає чарівний, чудовий? — звернулася до свого супутника Ліка. — Я нічого не плутаю?

Вона вже знала значення цього слова — чула його кілька разів на весіллі Джорджа і Дороті. Вона й сама вважала милих романтичних стареньких чарівними. Але ця дівчинка?!!

— Ні, не плутаєш. Але хіба це не так? Хіба ця дівчинка не чарівна? — він допитливо подивився на свою сусідку.

Ліка не насмілилася заперечувати, бачачи, як усі навколо розчулено захоплюються бідною дитиною.

Того дня Лавр більше не повертався до цієї теми, але внутрішньо молився за її прозріння. Він бачив, що з Лікою відбувається щось дуже важливе. Вона пила з ним вино, їла, розглядала картини в музеї, куди вони пішли після обіду, але погляд її був задумливий, і взагалі здавалося, що вона знаходиться десь дуже далеко…

Увечері вони, як завжди, попрощалися біля дверей Лікиного номера. Але десь за годину — Лавр уже майже спав — він прокинувся від легкого, невпевненого стуку у двері. Його ніби щось виштовхнуло зі сну, і він вмить опинився біля дверей. Так, за дверима стояла Ліка.

— Скажи, Лавре,… — почала вона невпевнено.

— Може, ти спочатку зайдеш? — руки його тремтіли, голос тремтів, він увесь тремтів.

— Ні. Спочатку скажи…

Лавр відкрив двері ширше, а Ліка продовжила:

— Ти мене теж вважаєш adorable?

— Я вважаю тебе beautiful… Лік-о, — він від хвилювання став ковтати слова. — Ти хіба не бачиш? Хіба не відчуваєш?

— І ти справді хочеш мене? — дівчина зібрала всю свою волю і дивилася йому в очі.

— Я не просто хочу тебе, — він зробив крок уперед і обняв її. Йому довелося трохи присісти, щоб просунути руки їй під пахвами і заспокоїти свої долоні у неї на спині. Він притиснувся до неї і прошепотів: — Я не просто до тремтіння у колінах хочу тебе, Анжеліко Зозуле! Я люблю тебе! Хіба ти цього не відчуваєш?

Вона подалася вперед. До нього. Не розриваючи обійми, вони зробили крок всередину, в кімнату, і прикрили за собою двері. Просто прикрили, бо закривати їх на ключ нікому не прийшло в голову — вони були зайняті один одним.

Лавр ніжно поцілував Ліку в шию. Вона застогнала і нахилила голову, даючи йому можливість продовжувати. Руки її снували по його спині, потім добралися до потилиці й почали пропускати його шовкове волосся крізь пальці. Раптом він випростався й усім тілом притиснув її до зачинених дверей. У її живіт уперся твердий доказ його небайдужості і бажання. Дівчина відчувала, як її груди наливаються таким же бажанням. Нарешті їх губи зустрілися, й обидва в одну мить злетіли на небеса. Туди, де все, крім любові, втрачає значення. Туди, де зазвичай бувають тільки двоє: він і вона. Туди, де насолода, де щастя…

Там, у тій країні з дивною назвою Земний Рай, вони любили один одного довго, не поспішаючи і проникливо, водночас усвідомлюючи, скільки було упущено можливостей. Вони не стали витрачати навіть хвилини на те, щоб дістатися до ліжка. Прямо тут, біля вхідних дверей Лавр, ставши на коліна, просунув руки під її коротенький халатик, зачепився за трусики і стягнув їх вниз. Ліка смикала його волосся, впиваючись пучками пальців у голову. Вона не могла більше стояти — її ноги тремтіли і стали наче ватяні, тож вона майже впала на коліна перед тим, кого увесь цей час хотіла до судом. І поки їх губи насолоджувалися м’якою розкішшю, її пальці пестили його м’язисті груди, потім живіт, потім… Потім вона вже не пам’ятала, бо він стягнув з неї халатик…

Прокинулися вони на підлозі. Лавр сидів на своїх п’ятах. Йому було незручно, але він боявся поворухнутися. Ліка, поклавши голову йому на плече і обнявши його стегна ногами, притискалася до нього животом і грудьми. Одяг був розкиданий по всьому коридору і навіть якимось неймовірним чином потрапив у кімнату.

— Господи! Дякую тобі, Господи! — ледь чутно шепотів Лавр. — Ти зробив це — ти сотворив диво!

Ліка посміхалася. Вона просто фізично не могла не посміхатися. Її губи самі собою розтягувалися, бо у животі пурхали метелики, а на кінчиках пальців — на кожному! — вони просто сиділи і нетерпляче перебирали своїми малесенькими лапками.

Чомусь вони опинилися біля Лікиного ліжка, хоча геть не пам’ятали, як туди потрапили. І перше, що почув Лавр, було:

— Веди мене до свого стиліста.

— Добре, — відразу погодився він. — Проте ти мені повинна дещо пообіцяти.

— Що саме?

— Дві речі. Перше — ніколи не робити татуювань. І друге — вийти за мене заміж.

На все тіло Ліки знову налетіли метелики. Налетіли і затріпотіли крильцями.

— Перше я можу тобі пообіцяти без будь-яких умов з мого боку, — відповіла вона, посміхаючись.

— А друге?

— А на друге у мене буде умова.

— Яка ж?

Вони все перебралися в ліжко. Лавр лежав на спині, розкинувши руки, а Лікина голова зручно примостилася на його плечі. Вона провела пальчиком по рельєфному животу вниз:

— Ти ніколи не будеш називати мене Анжелікою Зозулею…

— Клянуся! — Лавр підвівся на лікті й навис над коханою. — Я буду називати тебе Анжелікою Ботан, міс Ботан, міс Лаврентій Ботан, і ніколи — Анжелікою Зозулею! — і не даючи їй можливості щось відповісти, закрив її рот своїм.

Добре, що була субота, і не було ніяких лекцій. Вони, правда, збиралися піти з учасниками конференції у знаменитий музей