Читати книгу - "Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Радістю сяючи весь, увіходив у рідні палати.
Ніч усю обіч жони він лежав — утішався дарами,
Що для закоханих приберегла золота Афродіта.
Богом у ложі впокорена й мужем найвидатнішим,
Двійню у семибрамних Фівах вона народила,
/50/ Хлопчиків; хоч близнюки, але — були вони різні:
Гірший — один з них, а другий кращий, і то набагато,
Моці неподоланної був він — Гераклова сила.
В хмару вповитому Зевсу — цього вона народила,
Той же, другий, Іфікл, — від списника Амфітріона;
Різна то кров: один — від смертного мужа, а другий —
Від невмирущого, що всім богам велитель, — Кроніда.
Кікна[206] убив він, духом великого сина Арея, —
Стрів він його у гаю Аполлона, чий лук б’є далеко;
Був з ним і батько, Арей, що війнами не насититься:
/60/ Їхньої зброї блиск[207] — мов вогню яріючий пломінь.
На колісницях стали оба; били землю копитом
Коні баскі; стовпом сповивала їх курява, збита
Дзвоном копит та гуркотом плетеної колісниці[208];
Зладжена гарно, дзвеніла й вона поруччям округлим
Від того бігу стрімкого. Радів уже Кікн бездоганний —
Думав, уб’є сина Зевса й того, хто повозом править,
Міддю вкладе і славні здере із нього лаштунки.
Та не дослухався Феб Аполлон до того бажання —
Силі Геракловій він у бою надав перевагу:
/70/ Зблиснув весь гай і вівтáр пагасейського Аполлона
Від обладунків сяйливих його й усієї постави:
Очі блищали вогнем… То хто б то смів з умирущих
Мірятись силами з ним у бою, лице в лице ставши,
Окрім Геракла хіба й прославленого Іолая?..[209]
Грізна буяла в них міць і сила рук нездоланних,
Що, мов гілля, із рамен та дужих тіл проростали.
Так до візниці тоді, моцаря Іолая, він мовив:
«О наймиліший мені з-між людей, Іолаю-герою!
Вишніх, блаженних богів, які на Олімпі, образив
/80/ Амфітріон, що прибув до Фів, увінчаних гарно,
Рідний лишивши Тірінф, чудово збудоване місто,
Й Електріона убив у спорі за стадо рогате.
Тож до Креонта[210] і Геніóхи, що в пишнім одінні,
Вбивця прибув — прийняли його тепло, обдарували,
Бо ж як прохач[211] увійшов, сердечно з ним повелися.
Жив собі й горя не знав із жоною — Електріона
Донькою гожою. Хутко роки свої кола обігли —
Й ми появились на світ, як поставою, так і думками, —
Різні: твій батько і я. От Зевс йому й ум затуманив:
/90/ Дім покинувши свій, батьків покинувши рідних,
Рушив, нещасний, щоб Еврістеєві[212], гідному кари, —
Шану явити. Скільки ж то потім він настогнався
Під ваготою нещасть! Та годі: що сталось — то сталось.
Ну а мені божество вготувало труди незчисленні.
Гей же, мій друже! Віжки мерщій вхопи пурпурові
Коней баских! Хай кріпне одвага у серці твоєму
І колісницю стрімку й бистроногих провадити коней,
І не лякатися гуку, що зняв Арей-мужевбивця, —
Як ось тепер аж двигтить священний гай Аполлона,
/100/ Феба, володаря, що далеко б’є стрілами з лука.
Та хай яка його міць — насититься нині війною».
Ось що на те Іолай відповів йому, муж без догани:
«Голову, друже, твою неабияк, бачу, цінують
Батько людей і богів і бичачий землі Потрясатель[213]
З муром зубчатим Фів на чолі, захисник того міста,
Бо ж того смертного, що і міцний такий, і великий,
В руки твої віддали, щоб і слави, й честі зажив ти.
Лати ж бери бойові, аби якомога скоріше
На колісницях у ближнім бою ми зійшлися з Ареєм
/110/ І позмагались. Хоча ні син Зевса його не лякає,
Ні син Іфікла, — все ж то йому доведеться тікати
Геть від Алкіда синів, від воїнів двох[214] без догани,
Ось вони тут, пліч-о-пліч, обидва, спрагнені бою,
Що для обох їх, кривавий, гучний, — над учти солодкі».
Так він сказав, і всміхнулась на те Гераклова сила —
Серцем зрадів, бо приємне почув із уст Іолая.
І вже від себе слово таке йому мовив крилате:
«Зевса годованцю, друже ти мій, Іолаю-герою,
Скоро вже бій, але чи тобі — до бою звикати?
/120/ Тож і нині керуй чорногривим Арéйоном славно,
Дужим конем, мені пособляючи, скільки снаги є».
Мовивши те, на ноги наклав наголінники з міді[215],
Славні Гефеста дари, що блиском очі сліпили,
Потім — латами груди обклав, що сяяли злотом,
Гарні, оздобні, — їх подала йому Зевсова донька,
Славна Афіна-Паллада, а це ще тоді, коли вперше
Мав він за нелегке, стогінливе взятися діло.
А на рамена залізо наклав, од загину схорону,
Грізний той муж; сагайдак місткий закинув за спину,
/130/ В ньому, укладені щільно, аж кров у жилах холоне, —
Стріли, що здалеку б’ють, дарительки смерті німої[216].
Спереду — скін несли і сліз рясних цілі ріки,
Довгі й гладкі були посередині, а на кінці вже
Їх окривало пір’я орла, темнокрилого птаха.
Списа дебелого взяв, що зблискував гострою міддю,
Голову дужу шоломом укрив, оздобленим дивно,
З криці твердої; до скронь прилягав лискучий шолом той —
Для голови Геракла божистого захист надійний.
Потім щита променистого взяв; ніхто і ніколи
/140/ Не пробивав, не надщербив його — дивне диво для ока:
Склицею він і слоновою кісткою, круглий, мінився,
І електроном, і золотом сяяв[217], наче те сонце.
Синява склиця[218]
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла», після закриття браузера.