Читати книгу - "Діти Дюни"

— Дункан Айдаго ваш, — відповів Проповідник. — Подбайте, щоб належно його використати. Це безцінний скарб.

— О, ми маємо для нього відповідну місію, — промовив Тийканік. Глянув на Фарад’на. — Після вашого від’їзду, мій принце?

— Надішли йому пакет, доки я не передумав, — сказав Фарад’н. Тоді додав, глянувши на Тийканіка: — Мені не подобається, як ти мене використав, Тийку.

— Вибачте йому, принце, — озвався Проповідник. — Ваш вірний башар чинить Божу волю, хоч сам цього не знає.

Вклонившись, Проповідник відійшов, а Тийканік поспішив, щоб відвести його.

Фарад’н дивився, як вони віддаляються, і думав: «Мушу розглянути релігію, яку прийняв Тийк. — І сумно всміхнувся. — Який тлумач снів! Але що з того? Мій сон не мав жодної ваги».

І мав він видіння обладунку. Обладунок не був його шкірою, він був сильнішим, ніж пласталь. Ніщо не могло проникнути крізь його обладунок: ніж, отрута, пил пустелі чи її палючий суховій. У правій руці мав він силу, спроможну викликати коріолісову бурю, струснути землею і зруйнувати її дощенту. Його очі втупилися у Золотий Шлях, а в лівій руці він тримав скіпетр абсолютного владарювання. А за Золотим Шляхом його очі споглядали у вічність, про яку він знав, що вона є поживою його душі та вічного тіла.

«Верхів’я. Сон мого брата» з «Книги Ганіми»

— Було б краще, якби я ніколи не став імператором, — промовив Лето. — О, це не означає, що я припустився помилки батька й зазирнув у майбутнє крізь шкельце прянощів. Я кажу це з егоїзму. Ми з сестрою вкрай потребуємо часу, щоб мати змогу навчитися жити з тим, чим ми є.

Він замовк, запитально дивлячись на леді Джессіку. Продекламував свою партію, як вони домовилися з Ганімою. Якою буде реакція їхньої бабусі?

Джессіка пильно розглядала свого онука при неяскравому світлі світлокулі, що осявала її помешкання в січі Табр. Був лише початок ранку другого її дня перебування тут, і вона вже дістала тривожну звістку, що близнята провели безсонну ніч за межами січі. Що ж вони робили? Вона погано спала й відчувала, що кислоти втоми вимагають, аби вона спустилася з того гіперрівня, на якому залишалася впродовж усього напруженого часу, почавши з вирішального показу в космопорту. То була січ її нічних кошмарів, але за її стінами — не та пустеля, яку вона пам’ятала. Звідки взялися всі ці квіти? А повітря довкола було надто вологим. Молодь не дотримувалася суворо дистикостової дисципліни.

— І чому, дитино, ти потребуєш часу, аби вивчити себе? — спитала вона.

Він легко хитнув головою, знаючи, що це дивний жест таємного дорослого, схованого в дитячому тілі, та нагадуючи собі, що він мусить вивести бабусю з рівноваги.

— По-перше, я не дитина. Ох… — він торкнувся грудей. — Це дитяче тіло, безсумнівно. Але я не дитина.

Джессіка прикусила верхню губу, не зважаючи на те, що видала цим себе. Її Герцог, від смерті якого на цій клятій планеті минуло стільки літ, сміявся з неї, коли вона так робила. «Це твоя єдина нестримна реакція, — так він називав те прикушування губи. — Вона каже мені, що ти стурбована, а я мушу поцілувати ці губи, щоб заспокоїти їхнє тремтіння».

А зараз її онук, що мав ім’я її Герцога, вразив її в самісіньке серце, усміхнувшись і сказавши:

— Ви занепокоєні. Це виказує тремтіння ваших губ.

Їй знадобилася найглибша дисципліна бене-ґессеритського вишколу, аби повернути видимість спокою. Їй це вдалося:

— Ти глузуєш з мене?

— Глузувати з вас? Нізащо. Але я мушу пояснити, як сильно ми відрізняємося. Дозвольте я нагадаю вам давню січову оргію, коли Превелебна Мати віддала вам свої життя і пам’ять. Вона налаштувалася на вас і дала вам цей… цей довгий ланцюг, кожна ланка якого — окрема особистість. Тож ви дещо знаєте про те, що переживаємо ми з Ганімою.

— А Алія? — спитала Джессіка, випробовуючи його.

— Ви не розмовляли про це з Гані?

— Я хочу поговорити про це з тобою.

— Дуже добре. Алія відкинула те, чим була, і стала тим, чого найбільше боялася. Внутрішнє минуле не може бути витіснене в несвідоме. Це небезпечно для кожної людини, але для нас, переднароджених, це гірше за смерть. І це все, що я скажу про Алію.

— Отже, ти не дитина, — промовила Джессіка.

— Мені мільйони літ. Це вимагає регулювання, до якого люди ніколи раніше не вдавалися.

Джессіка кивнула, тепер спокійніша й значно обережніша, ніж із Ганімою. А де ж Ганіма? Чому Лето прийшов сюди сам?

— Ну, бабусю, — озвався він, — то хто ж ми? Гидь чи надія Атрідів?

Джессіка проігнорувала його питання.

— Де твоя сестра?

— Відволікає Алію, щоб вона нам не завадила. Так треба. Але Гані не сказала б вам нічого, крім того, що сказав я. Хіба ви не помітили цього вчора?

— Те, що я помітила вчора, — моя справа. Що це за лепетання про Гидь?

— Лепетання? Не вдавайтеся зі мною до свого бене-ґессеритського жаргону, бабусю. Поверну його вам слово за словом, черпаючи просто з вашої пам’яті. Я хочу чогось більшого, ніж тремтіння ваших губ.

Джессіка струснула головою, відчуваючи холод цієї… особи, у жилах якої текла її кров. Внутрішні ресурси, які Лето мав у своєму розпорядженні, пантеличили її. Вона спробувала підлаштуватися до його тону й спитала:

— Що ти знаєш про мої наміри?

Він пирхнув.

— Ви не мусите питати, чи не повторив я батькової помилки. Я не заглядав за межі нашого саду часу, принаймні нічого там не шукав. Залишмо абсолютне знання про майбутнє тим моментам déjà vu, яких зазнає кожна людина. Я знаю пастку передзнання. Життя мого батька розповіло мені те, що я мусив дізнатися. Ні, бабусю, повністю збагнути майбутнє — це означає бути повністю ув’язненим у цьому майбутньому. Сучасне стає майбутнім. Я потребую більшої свободи.

Джессіка відчула, як її язик здригається від непромовлених слів. Як могла вона відповісти йому чимось, чого він ще не знав? Це жахливо! Він — це я! Він — мій коханий Лето! Ця думка вразила її. Якусь мить вона міркувала, чи ця дитяча маска не може опасти, відкривши дорогі риси, і воскресити… Ні!

Лето нахилив голову набік і підвів очі, пильно придивляючись до неї. Так, урешті-решт, нею можна було маніпулювати. Він сказав:

— Коли ви думаєте про передзнання, — сподіваюся, що робите це рідко, — то, ймовірно, не відрізняєтеся від інших. Більшість людей уявляє, як добре було б знати завтрашній курс цін на китове хутро. Або чи правитимуть знову Харконнени своєю родовою планетою Ґ’єді Прайм? Але ж,