Читати книгу - "Американська трагедія"

Голос її обірвався, вона задихалася… здавалось, уся її сила перейшла до нього, і, нарешті, вона відчула, що зараз упаде, як не залишить його… Похитнувшись, вона швидко обернулася до начальника тюрми, який чекав, щоб відвести її до обернських друзів Мак-Міл-лана.

І потім, у темряві цього зимового ранку, — останні хвилини: прийшли тюремники, зробили надріз на правій штанині, щоб можна було прикласти до ноги металічну пластинку, потім пішли закривати завіси перед камерами.

— Здається, вже час. Сміливіше, сину мій! — це сказав, побачивши, що наближаються наглядачі, преподобний Мак-Міллан; разом з ним тепер біля Клайда був і преподобний Гілфорд.

І от Клайд підвівся з койки, на якій він сидів поруч Мак-Міл-лана, слухаючи читання 14, 15 і 16-ої глав євангелія від Іоанна: «Хай не бентежиться серце ваше. Віруйте в бога — і в мене віруйте». І потім— остання путь, преподобний Мак-Міллан праворуч, преподобний Гілфорд ліворуч, а наглядачі — попереду і позаду Клайда. Але замість звичайних молитов преподобний Мак-Міллан проголосив:

— Упокоріться під всемогутньою правицею господа, аби він міг вас піднести, коли настане година. Покладіть на нього всі турботи свої, бо він піклується про вас. Нехай буде спокій у душі вашій. Мудрі і праведні шляхи того, хто через Ісуса Христа, сина свого, після коротких страждань наших покликав нас до вічної слави своєї. «Аз есм путь і істина і життя. Лиш через мене прийдете до отця небесного».

Та коли Клайд, простуючи до дверей, за якими чекав його електричний стілець, перетинав коридор Оселі смерті, почулися голоси:

— Прощай, Клайд!

І в Клайда вистачило земних думок і сили, щоб озватися:

— Прощайте всі!

Але голос його пролунав так дивно і кволо, так здалеку, що Клайду і самому здалося, наче це гукнув не він, а хтось інший поруч нього. І ноги його, здавалося, переступали якось автоматично. І він чув знайоме човгання м’яких туфель, поки його вели все далі й далі до тих дверей. Ось вони перед ним… от вони широко відчинилися. І ось, нарешті, електричний стілець, який він так часто бачив уві сні… якого так боявся… до якого його тепер примушують іти. Його штовхають до цього стільця… на нього… вперед… вперед… через ці двері, які відчиняються, щоб впустити його, і так швидко захлопуються… а за ними залишається все земне життя, яке він встиг звідати.

За чверть години преподобний Мак-Міллан із зовсім сірим, змученим обличчям, дещо нетвердою ходою людини, розбитої морально і фізично, вийшов з холодних дверей тюрми. А який немічний, який жалюгідний і похмуро сірий був цей зимовий день… зовсім як він сам… Мертвий! Він, Клайд, так напружено і все ж довірливо йшов поруч нього всього лише кілька хвилин тому, а тепер він мертвий. Закон! Ось такі тюрми. Дужі й злі люди вже глумляться там, де Клайд молився. А ця сповідь? Чи вірно він вирішив, ведений мудрістю господа, наскільки господь прилучив його до своєї мудрості? Чи вірно? Очі Клайда! Преподобний Мак-Міллан і сам мало не впав, знепритомнівши, біля Клайда, коли тому наділи на голову шолом… і подано було струм… він весь тремтів, його нудило… на превелику силу, з чиєюсь допомогою він вибрався з цієї кімнати — він, на кого так надіявся Клайд. А він просив бога дарувати йому сили, просив…

Він побрів безлюдною вулицею, але йому довелося спинитись, притулившись до дерева, безлистого в цю зимову пору, такого голого і похмурого… Очі Клайда! Його погляд у ту хвилину, коли він безсило сів на цей страшний стілець., тривожний погляд, благально і здивовано, як подумалося Мак-Міллану, спрямований на нього і на всіх, хто був навколо.

Чи правильно він зробив? Чи було його рішення в розмові з губернатором Уолтхемом справді здоровим, справедливим і милосердним? Чи не слід було тоді відповісти губернаторові, що, може… може… Клайд був іграшкою тих, інших впливів?.. Невже душі його більше не знати спокою?

«Я знаю, визволитель мій живий і збереже його на оний день».

І ще довгі години Мак-Міллан блукав по місту, перш ніж зібрався з силами з’явитися до матері Клайда. А вона в домі преподобного Френсіса Голта і його дружини — діячів «Армії Спасіння» в Оберні — з пів на п’яту ранку на колінах молилась за душу свого сина; думкою вона все ще намагалася узріти його таким, що знайшов спокій в обіймах творця.

«Я знаю, в кого увірувала», молилася вона.

СПОМИН

Літній вечір, присмерк.

І торговий центр Сан-Франціско — високі будинки, високі сірі стіни у вечірній імлі.

І на широкій вулиці на південь від Маркет-стріт, тепер майже затихлій після гомінкого дня, — група з п’ятьох чоловік: мужчина років шістдесяти, куценький, огрядний, але з застиглим обличчям і збляклими, тьмяними очима мерця — дуже миршава і стомлена особа; густа грива сивого волосся вибивається з-під старого круглого фетрового капелюха; на ремені, перекинутому через плече, невеликий органчик, яким звичайно користуються вуличні проповідники і співаки. З ним жінка, всього років на п'ять молодша, трохи вища, не така огрядна, але кремезна, з білим, мов сніг, волоссям, уся в чорному з голови до ніг — чорне плаття, капелюх, черевики. Її широке обличчя виразніше, ніж обличчя чоловіка, але глибоко порите зморшками — слідами злигоднів і страждань. Поруч, тримаючи в руках біблію і кілька книжечок псалмів, іде хлопчик років семи-восьми, не більше, меткий, окатий, не дуже добре одягнений, та жвавий і граціозний; видно, він дуже прив'язаний до літньо» жінки і намагається триматися якнайближче до неї. Слідом за ними, трохи віддалік, ідуть змарніла і невродлива жінка років двадцяти семи і друга — п’ятдесяти, дуже схожі одна на одну — очевидно, мати й дочка.

Було жарко, але в повітрі почувалася приємна знемога тихоокеанського літа. Дійшовши до рогу Маркет-стріт, великої і людної вулиці, по якій снувало в протилежних напрямах безліч автомобілів і трамваїв, вони затрималися, чекаючи знака полісмена на перехресті.

— Стань ближче до мене, Рассел, — сказала старша жінка. — Дай-но руку.

— Мені здається, рух тут зростає з кожним днем, — тихо і невиразно промовив її чоловік.

Дзенькотіли трамвайні дзвінки, пирхали і гуділи автомобілі. Але маленька група здавалася байдужою до всього і тільки намагалася якнайскоріше перейти вулицю.

— Вуличні проповідники, — зауважив, проходячи мимо, банківський клерк своїй приятельці-касирці.

— Так, я їх зустрічаю тут майже кожної середи.

— Ну, по-моєму, зовсім не діло тягати такого малюка по вулицях. Він