Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

Увечері, забираючи молоко, ми розпитуємо його про покинуте селище. Але він не може нічого розповісти, нічогісінько; він туди навіть не заходив — їхнє пасовище не там, і їхні торфові розробки в іншому місці, на південь, неподалік від пам'ятника ірландському патріотові, страченому в 1799 році.

— Ви вже бачили його?

Так, ми його вже бачили, і Тоні йде від нас — спочатку п'ятдесятилітній, на розі перетворюючись у тридцятилітнього, вгорі, на схилі, мимохідь почухуючи віслюка, стає шістнадцятилітнім, а зовсім нагорі, спинившись на хвилину біля живоплоту з фуксій, перш ніж зникнути за ним, здається маленьким хлопчиком, яким був колись.

— Скажи щиро,— промовив до мене Педрейк після п'ятого кухля пива,— чи не вважаєш ти, що всі ірландці напівбожевільні?

— Ні, я вважаю тільки половину всіх ірландців напівбожевільними,— відповів йому я.

— Тобі треба було б іти в дипломати,— зауважив Педрейк і замовив шостий кухоль пива,— але скажи мені тепер зовсім щиро,— ти вважаєш нас щасливим народом?

— Думаю,— відповів я, що ви щасливіші, ніж вам здається. А якби ви достеменно знали, які ви щасливі, то знайшли б причину, щоб бути нещасними. У вас є чимало причин, щоб вважати себе нещасними, але ви, до того ж, ще й поетизуєте нещастя — будьмо!

Ми випили, і тільки після шостого кухля пива Педрейк зважився запитати мене про те, що йому давно кортіло.

— Скажи-но,— тихо почав він,— Гітлер, здається мені, був не така вже погана людина, тільки, здається мені, надто далеко зайшов.

Дружина кивнула мені, шепнувши по-німецьки:

— Давай, не зупиняйся, вирви йому цього зуба.

— Я ж не зубний лікар,— тихо відповів я дружині,— і мені не хочеться ходити ввечері до бару: щоразу я мушу рвати зуби, завжди ті самі, мені набридло.

— Але це варто зробити,— доводила дружина.

— Послухай, Педрейку,— привітно розпочав я,— ми точно знаємо, куди зайшов Гітлер, він ішов по трупах мільйонів євреїв, дітей...

Обличчя Педрейка болісно сіпнулося. Він замовив собі сьомий кухоль пива і сумно сказав:

— Шкода, що й тобі забила памороки англійська пропаганда, шкода.

Я не доторкнувся до свого пива.

— Слухай,— запропонував я,— давай вирвемо тобі цього зуба; може, буде трохи боляче, але так треба. Потім ти будеш справді приємним чолов'ягою. Трохи виправимо тобі щелепу, бо однаково я сам собі здаюся мандрівним політичним дантистом. Гітлер був...— і я розповів йому все, що знав, бо вже мав досвід і став вправним зубним лікарем, а коли лікар симпатизує пацієнтові, то діє ще обережніше, ніж просто за звичкою, керуючись почуттям відповідальності.

— Гітлер був... Гітлер зробив... Гітлер сказав...— Обличчя в Педа сіпалось дедалі болісніше, але я замовив віскі, випив за нього, він теж ковтнув, трохи прополоскавши горло.

— Дуже боляче? — співчутливо запитав я.

— Так,— відповів він,— боляче, й мине кілька днів, поки витече гній.

— Не забувай полоскати, а якщо болітиме — заходь, ти знаєш, де я живу.

— Знаю,— сказав Пед,— і неодмінно прийду, бо мені будь-що болітиме.

— Все одно,— зауважив я,— добре, що ми витягли його.

Педрейк промовчав.

— Вип'ємо ще по одній? — сумно спитав він згодом.

— Вип'ємо,— відповів я.— Гітлер був...

— Годі,— попросив Педрейк,— прошу тебе, годі, нерв зовсім оголений...

— Добре,— сказав я,— тоді він скоро відімре; давай вип'ємо ще по одній.

— Тобі не буває сумно, коли вирвали зуба? — втомлено спитав Педрейк.

— Тільки з самого початку,— промовив я,— але потім радію, що більш не нагноюється.

— Це так безглуздо,— зауважив Педрейк,— бо тепер навіть не знаю, чого ради я так люблю німців.

— Треба любити їх не ради, а незважаючи на Гітлера. Нема болючішого, коли чиясь симпатія живиться неприйнятними для людини джерелами. Якби твій дід був злодієм, а ти з кимсь познайомився, і твій знайомий вважав би тебе дуже симпатичним заради того, що твій дід був злодієм — то це так неприємно. А іншим ти здаєшся симпатичним, бо ти сам не злодій. А самому тобі хочеться бути симпатичним, навіть коли ти й злодій.

Принесли восьмий кухоль пива — на замовлення