read-books.club » Фентезі » Шлях королів. Хроніки Буресвітла 📚 - Українською

Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

248
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Шлях королів. Хроніки Буресвітла" автора Брендон Сандерсон. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 288 289 290 ... 378
Перейти на сторінку:
та шанобливо вклоняються. Сиґзілова обізнаність просто вражала. Командир помітив, як той час від часу тужливо всміхається — очевидно, пригадуючи свої подорожі.

Дізнаватись про такі подробиці було цікаво, однак його значно більше спантеличив сам факт, що це місто — над яким він пролітав уві сні кілька тижнів тому — і справді існувало. Каладін більше не міг не звертати уваги на ту підозрілу швидкість, з якою він позбувся ран. Із ним відбувалося щось дивне. Щось надприродне. А якщо це якось пов’язане з тим, що все його оточення раз по раз гине?

Він опустився навколішки, збираючись обнишпорити кишені трупа: решта мостонавідників уникали такого обов’язку. Сфери, ножі й інші цінності забирали собі. А особисті речі на кшталт неспалених молитов залишали мерцям. Командир знайшов кілька цирконових скалок і долучив їх до вмісту капшука.

А може, Моаш має рацію? Якби їм вдалося переправити ці сфери нагору, чи не змогли б вони купити собі шлях до свободи? Це було би точно безпечніше, ніж прориватися зі зброєю в руках. Тоді чого йому так кортить навчити обслугу битися? Чому навіть не розглядалася можливість вислизнути з табору хитрістю?

Він втратив Даллета й решту бійців свого колишнього загону в Амарамовій армії. Чи не здавалося йому, що цю провину можна спокутувати, підготувавши нову команду списників? Ішлося про порятунок людей, до яких прикипів душею, а чи всього лиш про прагнення довести щось самому собі?

Досвід підказував, що ті, хто нездатен захистити себе, бувають у вкрай невигідному становищі в цьому світі воєн і бур. Можливо, вибратися тишком-нишком і справді було б оптимальним варіантом, але він не надто знався на хитрощах. А крім того, у разі такої втечі Садеас послав би в погоню війська. Напасті йшли б за ними по п’ятах. І куди б не поткнулися мостонавідники, їм усе ж довелось би вбивати, відстоюючи свободу.

Він заплющив очі, пригадавши, як під час однієї такої спроби очолювана ним група невільників протрималась на волі цілий тиждень, переховуючись у безлюдному місці. Але їх врешті-решт упіймали хазяйські мисливці на рабів-втікачів. Тоді він і втратив Нальму. «Усе це ніяк не допоможе врятувати їх і тут, — сказав собі Каладін. — Мені потрібні ці сфери».

А Сиґзіл усе ще розводився про емулі:

— Для них необхідність стикатися з ворогом у двобої є проявом жлобства. Там ведуть війни інакше, ніж ви, алетійці. Меч — неналежна зброя для лідера. Алебарда — туди-сюди, спис — навіть краще, а от лук і стріли — саме те, що треба.

Каладін витяг з кишені солдата чергову жменю сфер — небоскалок. Вони поприставали до старого шматка свинячого сиру, «запашного» та пліснявого. Діставши їх, він скривився й вимив гроші в калюжі.

— Світлоокі, озброєні списами? — зчудувався Дрегі. — Це ж сміховинно.

— Чому? — ураженим тоном поцікавився Співець світу. — А я вважаю емулійську практику цікавою. Мешканцям деяких країн взагалі не до смаку воювати. Шини, наприклад, вважають, що той, хто змушений зійтися з іншим у поєдинку, уже через самий цей факт зазнав поразки. Убивство — це радше тваринний спосіб вирішення проблем.

— А ти часом не станеш, як Скеля, відмовлятися битись, га? — запитав Шрамм, кидаючи на рогоїда неприховано презирливий погляд. Той чмихнув і, повернувшись до нього спиною, опустився навколішки, щоб зібрати чоботи у великий лантух.

— Ні, — відказав Сиґзіл. — Гадаю, всі ми можемо погодитись, що інші методи не спрацювали. Можливо, якби мій наставник довідався, що я й досі живий… але ні. Дурень думкою багатіє. Так, я битимусь. Ну а коли вже не можна інакше, то спис видається мені годящою зброєю, хоча, правду кажучи, я б хотів, щоби мене відділяла від ворога більша відстань.

Каладін нахмурився.

— Це ти про лук?

Той кивнув.

— У мого народу він вважається зброєю шляхетних.

— А ти вмієш стріляти з нього?

— На жаль, ні, — зізнався Сиґзіл. — Я б уже згадав про це, якби володів таким умінням.

Командир підвівся, розв’язав капшука й поклав сфери до решти.

— Чи не знаходив хто між покійників лука?

Мостонавідники перезирнулися, і дехто з них похитав головою. «А бодай йому буря!» — подумав той. У Каладіновій голові саме пробився паросток ідеї, але така відповідь тут же затоптала його.

— Зберіть трохи цих списів, — наказав він. — І відкладіть окремо. Вони знадобляться нам для тренувань.

— Але ж ми повинні їх здати, — заперечив Малоп.

— Не обов’язково, якщо не збираємось виносити їх із провалля, — промовив командир. — Щоразу, спускаючись мародерствувати, ми залишатимемо собі кілька списів і ховатимемо десь тут. Мине трохи часу, і їх назбирається достатньо.

— А як ми доправимо їх нагору, коли настане день втечі? — спитав Тефт, потираючи підборіддя. — Заховані тут списи нічим не допоможуть нашим хлопцям, щойно справа дійде до справжньої битви.

— Я придумаю, як їх підняти, — запевнив його Каладін.

— Ти вже багато чого наобіцяв, — зауважив Шрамм.

— Вгамуйся, друже, — прикрикнув на того Моаш. — Він знає, що робить.

Каладін закліпав очима. Невже Моаш щойно вступився за нього?

Шрамм зчервонівся.

— Я не те хотів сказати, командире. Просто нагадав, от і все.

— Я розумію. Це… — Каладін змовк, щойно в розколину впурхнула Сил у вигляді звивистої стрічки.

Вона опустилася на кам’яний виступ у стінці урвища й набула жіночої подоби.

— Я знайшла ще купу тіл. Там переважно паршенді.

— А луки є? — запитав Каладін. Кілька мостонавідників повитріщали на нього очі, але потім помітили, що той вдивляється в порожнє місце, і закивали один до одного — мовляв, от у чім річ.

— Здається, були, — відказала спрен. — Це там, по прямій. Не надто далеко.

З тутешніми трупами мостонавідники в основному закінчили.

— Збирайтеся, — наказав командир. — Знайшлося ще одне місце, яке треба перевірити. Нам слід роздобути якомога більше трофеїв і заховати частину з них у розколині — там, де їх не повинно би змити паводком.

Обслуга підібрала, хто що знайшов, позакидавши мішки на плечі, і кожен на додачу прихопив іще й один-два списи. За якусь мить команда прямувала вогким дном урвища, орієнтуючись на Сил. Вони поминали розколини в старезних схилах провалля, де залягали давні, намиті бурями кості — стегнові й гомілкові, черепи та ребра, — утворюючи порослі мохом кургани. Серед них трофеями не розживешся.

Приблизно за чверть

1 ... 288 289 290 ... 378
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шлях королів. Хроніки Буресвітла», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"