Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

До того ж ще від свого батька, що сходився з нарнійцями на полі бою, він чув, що з єдинорогом жарти геть погані, коли нема у тебе довгого списа чи повного сагайдака стріл: бо звір цей, норовом лютий, встаючи дибки, обрушується на тебе з висоти, і тоді нема тобі порятунку — від копит, чи рога, чи зубів його.

Тому таркаан Рішда і метнувся назад до натовпу, закликаючи:

— До мене, воїни тісрока, хай будуть вічні його літа! До мене, віддані жителі Нарнії, доки гнів Ташлана не вразив вас!

Тоді ж відбулися ще дві події. На відміну від таркаана Круть не надто швидко розібрався, звідки саме загрожує небезпека. Сидячи навпочіпки, він досі перебував у задумі, звідки цей клопіт взявся на його голову, як поруч нього опинився Тіріан, вхопив його за шкірку і жбурнув до дверей хліва, крикнувши Поґіну:

— Відчиняй!

Поки Круть котився сторчголов, він почув кинуте навздогін напуття Тіріана:

— Скуштуй-но власного зілля.

І зник у темряві. Однак не встиг Поґін зачинити за ним двері, як зсередини блисконуло блакитнувато-зелене полум’я, земля здригнулася і повітря пронизав моторошно дикий звук, буцімто десь там, усередині, ховався неймовірних розмірів голодний і злий птах.

І полинув загальний стогін:

— Це Ташлан! Порятуйте нас від нього! — І звірі впали долічерева, укриваючи хто носа, а хто дзьоба — хто лапою, а хто крилом. Тому ніхто-ніхто, крім орла Гострозора, — який, як відомо, славиться найгострішими очима серед усіх створінь, що живуть на землі, — не встиг помітити вираз обличчя таркаана Рішди. А виражало воно, як зауважив Гострозір, подив навпіл із переляком, майже таким самим, як і на обличчях інших, хто був біля хліва.

«І це той, хто закликав богів, у яких не вірить сам, — подумав Гострозір. — Що ж сталось би з ним, якби вони справді прийшли?»

Третя — і, на жаль, єдина щаслива — подія за ті фатальні хвилини, була воістину найпрекраснішим, що сталося тієї ночі. Розумні пси, всі як один (а було їх не мало, не багато, а півтора десятка) з радісним гавкотом кинулися на клич короля. Це були могутні тварини, великі в пахолку і з міцними іклами. Тому, коли вони всі разом поринули крізь натовп, це нагадало океанський прибій, готовий знести всякого, хто опиниться на шляху. Що ж, пси хоч були і розумні, а повели себе зовсім по- собачому, коли всі разом кинулися до людей, намагаючись неодмінно покласти лапи на груди і лизнути в обличчя, при цьому приговорюючи-пригаркуючи: «Щи-р-р-ро вітаємо, сір-р-р; ми станемо у пр-р-ригоді, пр-р-рийдемо на допомогу, тільки р-р-розпор-р-рядіться де, як і коли; так-так, сір-р-р!»

Це було зворушливо до сліз. Але саме на такий поворот подій і сподівався Тіріан зі своїми друзями. Тому, коли слідом за собачої зграєю з радісним писком і вереском прибігла різноманітна дрібна живність (миші, кроти та білка), а за ними ще й ведмідь з кабаном, то Юстасу навіть здалося, що, може, ще все й обернеться на краще. Однак Тіріан, окинувши шарварок миттєвим поглядом, уже зрозумів: надто мало тих, хто не побоявся виступити; бо більшість так і завмерла на місці.

— До мене! До мене! — закликав він. — Чи всі перетворилися на боягузів? Чи я більше вам не король?!

— Ми-ми-ми не смі-єме-ме-о, — пролунало мекання та бекання, — ми бо-бо-боїмося гн-і-іву Ташлана. З-захисти-и нас!

— Але де ж розумні коні? — запитав Тіріан у хороброго дикого кабана, вепра.

— Ми знаємо, ми бачили! — навперебій запищали миші. — Круть змусив їх працювати, а потім наказав спутати їм ноги і залишити внизу попід горою!

— О, малі світу цього, — вигукнув Тіріан, — ті, хто косить стебла, і гризе зерно, і клацає горіхи гострими зубами! Біжіть скоріше туди, де спутані коні, і запитайте, із ким вони, і якщо з нами, то гризіть їхні пута, поки вони не впадуть, та дайте коням волю, нехай вони поспішать нам на допомогу і на зло ворогу.

— З усіх наших ніг, сір, — пролунали у відповідь тонкі голоси; майнули хвостики — і гостроокий гострозубий народець шмигнув у траву. Тіріан провів їх поглядом та доброю усмішкою. Проте час було подумати й про інші речі: таркаан Рішда вже віддавав розпорядження своїм воїнам.

— Схопити їх! Намагайтеся взяти живцем! Відтісняйте до хліва або шпурляйте їх усередину! Ми їх потім підпалимо і принесемо в жертву великому богу Ташу!

— Атож, — сказав на це Гострозір самому собі, — так от, значить, яким чином хоче він заслужити прощення Таша за свою невіру!

Ворожа лінія — близько половини сил таркаана Рішди — уже висунулася вперед, не залишаючи Тіріану часу на розгорнуті накази.

— На лівий фланг, Джил; стріляй і не давай їм зблизитися! Вепр і ведмідь — її прикривають. Поґін — по ліву руку, Юстас — по праву. Діаманте, візьми праве крило; Вертю, підтримай його копитами. Злетівши над їхніми лавами, Гострозоре, вражай їх дзьобом та пазурами! Пси у нас у тилу; вступайте в бій, коли дійде до рукопашної. І нехай допоможе нам Аслан!

Юстас відчув, як відчайдушно калатає його серце; щосили він намагався вгамувати серцебиття й відчути приплив сміливості. Досі (попри давні пригоди, коли йому привелося зустрітися і з драконом, і з морським змієм) не відчував він такого холоду в жилах, як при вигляді цієї шереги смаглолицих воїнів з палахтючими поглядами. Їх було п’ятнадцять остраханців, а з ними розумний бугай, лис Вертун та сатир Козлоніг. І раптом — тинь-тинь! — звідкись зліва почувся спів тятиви — і один з остраханців розпростерся у траві, потім знову почулося — тинь! — й слідом за ним повалився сатир.

— Так тримати, дочко моя! — долинув вигук Тіріана, а потім все змішалося — ворог перейшов урукопашну. Навіть якби його попросили, Юстас навряд чи зміг би згадати, що ж відбулося протягом наступних двох хвилин — дуже вже все нагадувало марення в нестямі, коли температура підстрибує аж до сорока. У такому стані Юстасу почувся далекий голос таркаана Рішди, звернений до своєї раті:

— Відхід! Перебудувати лави!

Тут Юстас озирнувся і побачив, що остраханці поспіхом відступають. Та далеко не всі. Двоє лежали пробиті рогом Діаманта, один — загинув від меча Тіріана. Під самими ногами Юстаса валявся лис, і Юстас у подиві питав себе, невже це він, Юстас,