Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

інші вже завершили свій річний, від березня до березня, термін і передали папери членам нової ради, а Фергюсон, вільний критик-оглядач, уже подавав останню статтю до друку в «Спектейторі», пересічну, хвалебну рецензію на останню збірку поезій Джона Оппена, опубліковану сьомого березня, за три дні до Ночі Кинджалів. Іронія полягала в тому, що він був єдиним серед старших колег, хто ще носився з ідеєю працювати в журналістиці. Перетруджений, вічно заклопотаний Фрідмен мав намір перезимувати у державній школі на одній з викладацьких посад, які так відлякували Фергюсона. Бранч збирався працювати в медичній школі Гарвардського університету, а Бранч залишався у Колумбійському університеті для написання випускної роботи з історії, проте всі вони прийшли на зустріч, оскільки Макманус ще навесні надіслав Фрідменові листа, в якому високо оцінив роботу службовців «Спектейтору» у «важких умовах», а похвала від Макмануса щось та значила для них. Виконавчий редактор «Рочестер Таймс Юніон» у 1943 році працював головним редактором «Спектейтору», а за минулі з того часу тридцять з гаком років він побував в Іспанії, де описував події громадянської війни, в Азії, де писав статті про тихоокеанські баталії Другої світової війни, вдома він описував «Червону загрозу» в кінці сорокових років, а також рух за громадянські права у п’ятдесяті – на початку шістдесятих років. Потому – тривалий стаж редакторської роботи у «Вашингтон Пост», і тепер, уже протягом півтора року він – головна особа в «Таймс-Юніон», де починав свою кар’єру в тридцяті роки, після закінчення Колумбійського університету. Не зовсім людина-легенда (він не видав жодної книжки і рідко виступав по радіо чи в телепрограмах), проте відомий діяч, людина з вагомою репутацією, що змогла своїм листом на початку травня зміцнити дух виснаженої команди «Спектейтору».

Бруклінський акцент, широке, клаповухе обличчя ірландця, тулуб, що міг би належати колишньому футбольному півзахисникові чи портовому вантажнику, пильні блакитні очі та кучма посивілого рудого волосся, досить довгого, щоб виникла думка: цей чолов’яга намагається не відставати від моди або ж забув відвідати перукарню. Тримається неофіційно. Поводиться вільніше, ніж більшість людей, щиро й голосно сміється, як це було у випадку, коли Мулгауз запропонував спуститися на перший поверх в «Лайонз Ден», студентський кафетерій, де, як спародіював Мулгауз відому нью-йоркську рекламу, подавали «найгіршу чашку кави у світі».

Семеро чоловіків сидять довкола коричневого столу виробництва «Форміка» – шестеро студентів віком двадцять з чимось років, і п’ятдесятишестирічний чоловік з Рочестера, який одразу перейшов до справи і розповів, що повернувся до Колумбії в пошуках персоналу. В його газеті мали відкритися кілька вакансій, що їх він мав намір заповнити людьми, які називав свіжою кров’ю», голодними хлопчаками, які ворушитимуть своїми сідницями, працюючи на нього і перетворити пристойну процедуру на позитивну, найкращу, й, оскільки він уже знав суть їхньої роботи і на що вони здатні, він вирішив одразу найняти трьох із присутніх. За умови, додав він, що хто-небудь збожеволіє настільки, аби перебратися до Рочестера в штаті Нью-Йорк, де вітри, що дмуть з озера Онтаріо взимку, можуть заморозити отвори у вашому носі й перетворити ваші ноги на бурульки.

Майк Аронсон запитав, чому він почав цю розмову з ними, а не зі студентами Школи журналістики, чи, може, він планує звернутися й туди? Тому, відповів Макманус, що досвід, набутий за чотири роки роботи в «Спектейторі» він цінує вище, ніж рік в аспірантурі. Мовляв, подія, яку ви описували навесні, була складним, великомасштабним матеріалом, однією з найвагоміших подій у житті студентства за роки, і кожен з присутніх тут виконав добру роботу, а подекуди й видатну роботу. Ви пройшли вогонь, вас піддали перевірці, і я знатиму, яких людей одержу, якщо хто-небудь із вас погодиться на мою пропозицію.

Після цього Бранч поставив більш важливе питання стосовно «Нью-Йорк Таймс»: що Макманус думає про їхні репортажі з місця подій у Колумбійському університеті минулої весни, і навіщо таким людям взагалі працювати на провідні видання, якщо вони публікують суцільну брехню?

Вони порушили правила, відповів Макманус, і це мене лютить так само, як і вас, містере Бранч. Те, що вони вчинили, межує з монстрозним, таке не можна прощати.

Значно пізніше, коли Фергюсон мав час поміркувати над тим, що відбулося того дня, подумати, чому він вчинив саме так, і не інакше і запитати себе, якими будуть наслідки його пасивності, він усвідомив, що усе оберталося навколо слова монстрозний. Більш розважлива особа вжила би прикметники безвідповідальний, без керма, або малонадійний, і жоден із них не справив би на Фергюсона ані найменшого враження, і лише слово монстрозний повною мірою виражало обурення, яке він відчував останніми місяцями, обурення, яке вочевидь поділяв Макманус, і, якщо обидва мали однакові почуття щодо однієї події, то вони мали б так само реагувати й на інші речі, і, якщо Фергюсон і досі мав бажання працювати в редакції газети або визначитися, чи справді журналістика стане для нього виходом зі становища, тоді, можливо, це непогана ідея – поборотися з вітрами морозної Півночі і прийняти пропозицію Макмануса. Зрештою, це було лише роботою. Якщо вона не підійде, він завжди може змінити місце і спробувати себе в чомусь іншому.

Запишіть мене, сказав Фергюсон. Гадаю, я готовий до цієї справи.

Більше ніхто не виявив бажання. Один за одним Фергюсонові колеги відкланялися, один за одним потиснули Макманусові руку й попрощалися, і от залишилося лише їх двоє, Фергюсон та його майбутній бос, а, оскільки Макманусів літак мав відлітати аж о сьомій, то Фергюсон вирішив відмовитися від занять з англійської поезії епохи романтизму і запропонував прогулятися вулицею до «Вест-Енду», де вони могли б продовжити розмову в приємнішій атмосфері. Вони вмостилися в одній із передніх кабінок, замовили дві пляшки «Гінесу», і після недовгої бесіди про Колумбійський університет тоді й тепер, Макманус почав викладати Фергюсонові курс географії місцевості, куди він збирався, прямо й відверто описуючи занепад північно-західної частини штату Нью-Йорк, єдиної частини країни, де населення, за його словами, скорочується, і найбільше ця тенденція відчувається в Буффало, де за минуле десятиліття вмерло близько сотні тисяч людей, колись славетний Буффало, зауважив він, і в його голосі відчувалося іронічна пошана, перлина старих каналів і судноплавства, тепер тут напівпорожні території із зруйнованими й занедбаними заводами, покинуті будинки, забиті дошками будівлі, розбомблене місто, яке не знало ні війни, ні бомбардувань, і, відтак, від теми нещасного Буффало, він перейшов до короткого опису деяких інших міст регіону, ретельно добираючи епітети, говорячи про розтелепані Сиракузи, анемічну Ельміру, потворну Атіку, безталанний Бінгхемтон і злиденний Рим, що ніколи не був столицею