Читати книгу - "Американська трагедія"

за її упертість, — так, був, — і те, що потім він не став рятувати її (він сам зараз чесно намагається підкреслити це), — то чи думає преподобний Мак-Міллан, що він усе-таки винуватий у вбивстві, що він учинив смертний гріх, кривавий злочин, і по совісті і по закону заслуговує на страту? Так? Він хотів би знати це задля власного спокою, щоб можна було хоча б молитися.

Преподобний Мак-Міллан слухав усе це глибоко вражений, — він ще ніколи в житті не стояв перед необхідністю розв'язувати таку складну і незвичайну проблему, а крім того, довір'я і пошана, які проявив до нього Клайд, накладали на нього величезну відповідальність. Він сидів не ворушачись, глибоко, сумно, майже болісно роздумуючи: надто серйозною і важливою була та відповідь, якої від нього чекали, відповідь, в якій Клайд сподівався знайти земний і душевний спокій. А преподобний Мак-Міллан був надто приголомшений, щоб так швидко знайти потрібну відповідь.

— Клайд, виходить, до того як ви сіли з нею в човен, ваш настрій не змінився, — я хочу сказати, ваш намір її… її…

Обличчя преподобного Мак-Міллана осунулося і зблідло. Очі дивились засмучено… Він тільки-но вислухав сумну і страшну сповідь — недобру, жорстоку сповідь, сповнену нестерпно-тяжкого самобичування. Цей хлопчик… отже, справді… Пристрасна, неспокійна душа, яка зчинила бунт через те, що їй невистачало багато такого, чого ніколи не жадав преподобний Мак-Міллан. І, збунтувавшись, допустила смертний гріх і була приречена до загибелі. Серце преподобного Мак-Міллана стискалося від жалю, а в думках панувало збентеження.

— Ні, не змінився.

— І ви сердилися на себе, кажете ви, через те, що не знаходили в собі сил вчинити задумане?

— Так, це теж було. Але я і шкодував, розумієте? А може, ще й боявся. Я сам зараз точно не знаю. Може — так, а може — й ні.

Преподобний Мак-Міллан похитав головою. Так дивно все це! Так непевно! Так погано! І все ж…

— Але в той же час, якщо я вас вірно зрозумів, ви сердилися і на неї через те, що вона довела вас до такого становища?

— Так.

— Примусила вас розв'язувати таку тяжку проблему?

— Так.

— Тц-тц-тц! І тоді вам захотілося ударити її?

— Так, захотілося.

— Але ви не змогли?

— Не зміг.

— Хай буде благословенна милость божа. Але в цьому ударі, якого ви їй завдали, — ненавмисне, як ви кажете, — проявилася вся ваша злість проти неї. І через те удар виявився такий… такий сильний? Ви не хотіли, щоб вона наближалася до вас?

— Так, я не хотів. Принаймні так мені тепер здається. Я не можу сказати з певністю. Можливо, я був трошки не в собі. Тобто… ну, дуже схвильований… майже хворий. Я…

Клайд сидів перед ним, у тюремному смугастому одязі, обстрижений під машинку, і силкувався чесно і неупереджено навести все, як воно було насправді, жахаючись, що він не може навіть для самого себе точно визначити, винуватий він чи не винуватий. Так чи ні?

І преподобний Мак-Міллан, сам дуже схвильований, міг тільки пробурмотіти:

— «Широкі ворота і просторий шлях, що веде до загибелі». — Та потім додав: —Але ви підвелися, щоб допомогти їй?

— Так, потім я підвівся. Я хотів підхопити ЇЇ, коли побачив, що вона падає. Від того і перевернувся човен.

— Це вірно, що ви хотіли підхопити її?

— Не знаю. В ту хвилину, по-моєму, хотів. В усякому разі, я пошкодував, що так вийшло.

— Чи не можете ви сказати точно і певно, як перед богом, що ви пошкодували про це і що в ту хвилину ви хотіли врятувати її?

— Знаєте, все це сталося так швидко, — почав Клайд нервово, майже з відчаєм у голосі,— я просто боюся стверджувати. Ні, я не впевнений, що пошкодував дуже сильно. Ні. Слово честі, я тепер сам не знаю. Іноді мені здається: так, мабуть, а іноді я сумніваюся. Але коли вона зникла під водою, а я виплив на берег, тут я пошкодував… трошки. Але була й радість — розумієте, адже я відчув, що вільний… і страх теж… Ви розумієте…

— Так, так, я розумію. Ви думали про цю міс X. Але раніше, коли ви тільки побачили, що вона потопає…

— Тоді — ні.

— Вам не хотілося врятувати її?

— Ні.

— Тц-тц-тц! Вам не було тяжко? Не було соромно?

— Соромно — так, мабуть. Можливо, і тяжко теж. Я розумів, що все це жахливо. Я це відчував. Та все-таки… розумієте…

— Так, так, звичайно. Ця міс X. Вам хотілося бути вільним.

— Так… але головне, я злякався, і мені не хотілося допомагати їй.

— Зрозуміло, зрозуміло. Тц-тц-тц! Ви думали про те, що, коли вона потоне, ви зможете піти до міс X. Про це ви думали?

Губи преподобного Мак-Міллана щільно і скорботно стиснулися.

— Так.

— Сину мій! Сину мій! Виходить, ви вчинили вбивство в серці своєму!

— Так, ви кажете правду, — задумливо сказав Клайд. — Я вже й сам дійшов до думки, що це було саме так.

Преподобний Мак-Міллан почекав, потім, щоб укріпити свій дух для непосильного завдання, почав молитися — мовчки, про себе: «Отче наш, іже єси на небесах — хай святиться ім'я твоє, хай прийде царство твоє, хай буде воля твоя — яко на землі і на небесах». Потім вийшов з своєї непорушності.

— Послухайте мене, Клайд. Немає гріха надто великого для милосердя божого. Я твердо знаю це. Він сина свого послав смертю спокутувати зло світу. Він простить і ваш гріх, якщо тільки ви покаєтеся. Але цей задум! Цей ваш вчинок! Багато вам треба замолювати, сину мій, дуже багато! Бо в очах господніх, боюся я… так… Та все ж… Я молитимуся про те, щоб господь просвітив мене і напутив. Те, що ви розповіли мені, дивне і страхітливе. На це можна дивитися по-різному. Може… та проте, моліться. Моліться тут, зі мною, про дарування світла очам нашим.

Він схилив голову і кілька хвилин сидів мовчки, і Клайд, теж мовчки, охоплений сумнівом, нерішучий, сидів поруч нього. Потім Мак-Міллан почав:

— О господи, не відкинь мене в люті твоїй і не покарай в гніві твоєму. Помилуй мене, господи, бо я слабкий… Зціли мене в моєму соромі і смутку, бо душа моя поранена і темна перед очима твоїми. Прожени нечестя із серця мого. Осіни мене, господи, праведністю твоєю. Прожени нечестя із серця мого і забудь про нього.

Клайд сидів, схиливши голову, — тихо, зовсім тихо. Тепер і він був вражений і сповнений скорботи. Так, мабуть, він учинив великий гріх. Великий, тяжкий гріх! І все ж… Але тут преподобний Мак-Міллан