Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

Аж тепер він відчув, що в цім домі колись народилося двоє його дітей і що між ним і порожніми, голими стінами існує зв’язок, скорботний, подвійний зв’язок, який так нелегко обірвати,- два дитинства і дві втрати. Він хотів був покинути будинок,- знаючи, що мусить іти, не знаючи куди,- того ж таки вечора, як це почуття вперше зворушилося в його грудях, але поклав перебути ще ніч і вночі ще раз перейтися по кімнатах.

Він вийшов зі свого ув’язнення, коли стояла глуха ніч, і зі свічкою в руках обережно побрався по сходах. Серед усіх цих слідів,- подумав,- що обернули сходи на вулицю, не було ні одного, що не відбився в його мозку, коли він весь той час сидів поруч за стіною. Глянув на цей густий, квапливий різнобій, де одна стопа затоптувала іншу, одна висхідна вервечка тіснила другу, нисхідну, і подумав зі страхом і подивом, скільки ж він мусив витерпіти під час отих тортур і наскільки ж інакшою людиною повинен був з-під них вийти. А ще подумав, чи ж є десь на світі легка хода, що зуміла б умить половину тих відбитків стерти,- і похилив голову, й заплакав ідучи.

Він майже побачив її перед собою. Зупинився, звів очі угору, до вікна в стелі, і, здавалось, знову побачив постать, дитячу ще, але вже з дитиною на руках,- вона йшла й співала. А ось та сама постать, вже без дитини,- вона на хвилинку спиняється, затримавши віддих, з заплаканим обличчям, в ореолі русявого волосся оглядається на нього.

Він блукав по кімнатах, колись таких розкішних, а тепер таких порожніх та непривітних, зовсім невпізнанних - навіть форми та розміри їхні, здавалось, змінилися. І тут те саме засилля слідів, і те саме жаске, приголомшливе відчуття пережитих страждань. Стало страшно, що цей безлад у голові зведе його з глузду, що думки його вже втрачають пов’язаність, як і ті сліди на підлозі, і топчуться одна по другій, так само плутаючись і затираючись навзаєм.

Він навіть не знав, у якій з цих кімнат жила вона, і відчув полегшення, побравшися поверхом вище. Тут чекав його рій спогадів, пов’язаних із його зрадливою дружиною, зрадливим приятелем і слугою, зрадливою засадою його життя, якою була гординя,- та він відкинув їх усі й снував лиш мізерні, хисткі, чулі спогади про двох своїх дітей.

Скрізь, усюди сліди! Вони не пошанували навіть тої кімнатки на самій горі, де стояло колись маленьке ліжко,- він ледве знайшов там незакаляний клаптик під стіною, щоб упасти на нього - нещасний, зламаний чоловік! - і дати волю сльозам. Він пролив колись у цій кімнаті стільки сліз, що тут соромився своєї слабкості менше, ніж деінде,- можливо, й виправдовував свій прихід саме цим. Прийшов саме сюди - згорблений, опустивши голову на груди. І саме тут, глухої ночі, лежав на голих мостинах і плакав, самотній і гордий - навіть у таку хвилину гордий, бо якби якась добра душа простягла йому руку, якби чиєсь добре обличчя з’явилося в дверях - він би встав, відвернувся й пішов би до своєї келії.

Удосвіта він знову зачинився у себе в кімнатах. Він збирався було виїхати сьогодні, але його тримав отой зв’язок з будинком - останнє і єдине, що йому лишалося. Він виїде завтра. Настало завтра. Він виїде завтра. І кожної ночі, про що жодна душа не знала, виходив і никав спустілим будинком наче мара. Не раз на світанку стояв по той бік опущених жалюзі, крізь які ледь-ледь пробивалося світло, стояв з похиленим обличчям, сам на себе не схожий, і думав про долю своїх дітей. Не дитини, а дітей. Він звів їх водно в думках, і вони стали нерозлучні. О, якби ж то він міг злучити їх давно, у любові своїй, і в смерті, і якби ж то живе не було для нього набагато мертвіше, ніж мертве!

Сильні душевні збурення та удари були йому знані й раніше, ще до недавніх його страждань. Вперті, замкнені натури не можуть їх не зазнавати, бо впертість і замкненість свою виборюють нелегко. Буває, що земля, давно підкопувана, западеться в одну мить; те ж, що підкопувалось тут, так довго і так по-різному, осідало й осипалося потрошки, більше і більше, чимдалі стрілка повзла по циферблату.

Врешті він став подумувати, що взагалі не мусить виїжджати. Може відмовитись і від тієї дещиці, яку лишили йому кредитори (що вони не лишили йому більше, була його власна воля), та й обірвати зв’язок між собою й спустошеним домом, обірвавши ту, іншу ниточку...

Це тоді кроки його чути було в колишній кімнаті економки - тільки думок було не чути, бо інакше вони звучали б страшно.

Світ був дуже зайнятий ним, дуже неспокійний. Він знову це відчув. Світ шепотівся, світ гомонів. Не вгавав ні на хвилину. Це і та химерна плутанина слідів мордували його до смерті. Всі речі стали набирати розмитого вохряного кольору в його очах. Домбі й Сина вже нема... дітей уже нема. Це треба добре обдумати - завтра.

Він обдумував це завтра - сидів у кріслі, думав і, час од часу, бачив у дзеркалі таке видиво:

Примарна, вихуділа, виснажена подоба його самого сидить у задумі, над порожнім каміном. Вона то підводить голову, розглядаючи зморшки та западини обличчя, то знову хилить її і думає знову. Ось вона встає і ходить, ходить довкола, ось іде до сусідньої кімнати й повертається звідти з чимось, узятим з туалетного столика й схованим за пазухою. Ось втуплює погляд в щілину під дверима й думає.

Тс-с-с! Про що?

Вона думає, що як кров потече сюди і витече в хол, то тектиме, напевне, довго. Пробиратиметься так поволі, так по-пластунськи обережно, то збираючись у ліниву калюжу, то рушаючи знову й наливаючись новою калюжкою, що смертельно поранений, поки його викаже його ж кров, буде вже мертвий або при смерті. Обдумавши це, подоба знову встає і ходить по кімнаті, тримаючи руку за пазухою. Він вряди-годи зиркає на подобу, з цікавістю стежачи за її рухами, й бачить, який зловісний убивчий вигляд має