Читати книгу - "На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі"

моделі, якими вона користалась, аби добрати в цьому сенсу, й

мусила вона всякчас нагадувати собі, що минуле — то вже інше

місце. Там, у минулому, вона більш не жила.

Вагон зупинився у Нарімані, й Авасарала вийшла. Станція була

заюрмлена місцевими жителями, яких не пропускали, поки не

проїде висока гостя із Землі. Якби таке на Землі, то це була б

суміш англо-американців та африканців, азіатів і полінезійців. А

тут усі вони марсіяни, й вона для них — землянка, представниця

Землі. Коли той рій безпеківців проводив її до електрокарети, задумалася вона, ким же вони стануть перегодом. Ново-

землянами, либонь? Якщо не переважить той варіант

називання, що у скватерів. І хто ж тоді вони будуть? Ілусіани?

Ілюзіони? Дурне якесь, далі нікуди, назвисько.

І, Господи, як же вона стомилася! Все воно так жахливо

розрослося, стало таке жахливо небезпечне… а вона така

стомлена!

Приватне

приміщення

на

задвірку

ресторана

було

зарезервоване для неї. Місця вистачило б на двісті, на триста

осіб. Кришталеві люстри. Срібні прибори зі щирого срібла.

Різьблені з кришталю келихи та килими, що мавпували

стародавню перську продукцію. Боббі Дрейпер сиділа за столом, і все довкола неї маліло — завдяки самій близькості до неї.

— Лишенько! — вигукнула Авасарала. — Невже я спізнилась?

— Мені сказали прийти раніше — задля безпекової перевірки,

— пояснила, підводячись, Боббі.

Авасарала підійшла до неї. Чудно воно якось. Вона могла легко

й елегантсько обняти Фреда Джонсона, дарма що був він для неї

просто політичний суперник та інструмент, навряд чи хоч трохи

щось більше. А от Боббі Дрейпер їй подобалася по-справжньому, й Авасарала не була певна, чи їй треба обняти колишню

сержантку-артилеристку, чи руку їй потиснути, а чи просто

сісти, удаючи, начебто вони щодня бачаться. Та й вибрала

останнє.

— То як філія ветеранської спілки?

— Вони платять, — відповіла Боббі.

— І досить добре.

Тут привидом вигулькнув звідкись молодик із різкими й

гарними рисами обличчя та бездоганно доглянутими руками й

налив обом дамам води й вина.

— А як ви своє те пережили? — спитала Боббі.

— Та все гаразд, якось пережила. Маю нове стегно. Арджун

каже, що я через це якась розхитана стала.

— Він досить компетентний?

— Та практики в нього по саму зав’язку. А я просто ненавиджу

цю довбану нову роботу. Помічниця заступника секретаря —

цього мені з головою вистачало. Вся та сама влада, а лайна

менше. А нині, з цим підвищенням, маю стільки мандрувати.

Вести перемовини з усякими людьми.

— Ви ж і досі стрічалися з людьми, — сказала Боббі, сьорбаючи

воду й нехтуючи вино. — Така ваша робота. Зустрічатися з

людьми.

— Тепер виходить, що найперший мій обов’язок — бігати по

людях. Ну не подобається мені тижнями теліпатися на кораблях, аби тільки відбути з кимсь розмову, яку простіше було б мені

зробити по телефону, сидячи за моїм довбаним столом.

— Ага, — усміхнулася Боббі. — Вловлюю, що має на увазі

Арджун.

— А не будь така мудропопа! — огризнулась Авасарала, і вмить

отой самий красень-молодик приніс їм обом салати. Хрумкі

латуки, редька, чорні-солоні оливки. І ніщо з того всього не

бачило ані промінчика сонячного. Нарешті взялась вона за

виделку. — А тепер ще й оця ганеба з чистого неба.

— Я стежу за новинами. Це ви про право на доступ до брами?

— Та ні — то лайно собаче. Ми підгодовуємо таким їдлом

репортерів, аби було їм про що балакати-пасталакати. Куди

більша риба проситься на пательню!

Виделка Боббі зависла напівдорозі до її рота. Вона

набурмосилась. Авасарала єдиним залпом вихилила пів келиха

вина. Наче доб ре? Чи й не дуже?

— Тут така проблема, — сказала вона, ще й показавши на Боббі

виделкою, аби дохідливіш прозвучало, — що поклалась я на

Джеймса Голдена. Не казала ж я йому робити що тільки