Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

Радивон кинув ще зір у те місце, де колись була його кузня. Розчарування! Нема її!.. Там стояв чепурненький будиночок під червоною черепицею. Але він… ні, кузня його краще б утішила око!

І покинула його радість. Стало йому, невідомо від чого, сумно.

Так інколи буває у снах — зустрічаєш пейзажі, може, ті самі, що їх бачив твій прадід; вони, застиглі, мертві, нагадують, що минуле не вертається, й кладуть на серце тугу.

Та згодом знову вирвались у степ; знову Панас гійкнув на вороних, і в скаженому льоті та в сніговій хуртечі розвіявся і Радивонів сум.

Село, куди прибув Радивон, мало три тисячі дворів і було розташоване за тридцять кілометрів від міста. Мешканці його, до часу революційного, буцім і дружною чередою обслуговували економію князя; тепер же вони обробляли власну землю, що дісталась їм від радянської влади як компенсація за довгі важкі труди. Про економію лишилася тільки згадка та порослі бур'яном пустирі; її розібрали до цурпалка, до камінця ще за перших часів революції, землю ж поділили, правда, може, й ненарівно, та зате між усіма, не обійшовши навіть визнаного всім селом ледацюги. Просторі царини, на десять кілометрів у колі, перейшли у власність селян. Таким способом бідне село стало заможним.

За три-чотири роки від цього воно розрослося на п'ятсот дворів; принаймні статистика ревізької сказки[62] тисяча вісімсот дев'яносто сьомого року твердила (ах, прочитайте наївний напис на стовпі, що стоїть край села; то, як і двокольоровий — чорне й біле — стовп, найбільша мудрість і культура урядовця 90-х років…), що на тоді воно мало всього лише дві тисячі п'ятсот господарчих одиниць. А коли йняти віри сивим дідуганам, живій історії свого села, то з того часу — з часу ревізької сказки — і аж до приходу радянського Месії село не збільшувало своєї площі ні на один квадратний метр. Правда, за одвічним законом, родились і вмирали; та хоч приплід і був значно більший за смерть, все ж доводилося вміщуватися на старих гніздах, бо розселюватися не було змоги — надто близько підбігли панські кордони до дідівських ґрунтів! З того часу мешканців збільшилося вдвоє, а дворів лишилося старе число. Урізуючи садки та городи, виростали лише прибудівлі до батьківських хат; там і знаходив притулок новий приплід, нервово чекаючи на смерть старого покоління.

І лише по революції воно буйно розігналося на всі боки. Саме розігналося, бо передбачити майбутні кордони, що опережуть тоді вже нове село, — важко. Воно й тепер уже вийшло далеко у степ, далі ж — йому синіє обрій.

У першу чергу пішли на виділ зовсім безземельні, згодом за ними потяглися й інші, що рід їх уславився плодючістю, та всі непокірні, що нудилися батьківським гарчанням.

Громада — важлива влада у селі! — допомогла їм у цьому. Швидко панський сад за селом був розмічений на рівні ґрунти, а матеріалу для будівлі в тих самих панських лісах було — хоч бийся, хоч кийки стружи! Не було, нема перепон, і росте село.

Та не лише на землю і ліс збагатіли незаможники. Щось нове, визвольне і культурне народилося поміж ними. Так би й не знати цього, та подивишся в очі сільській цокотусі, і відразу вражає свідомість свого положення на цій планеті, сміливість (то чого ж їй боятись, хіба крім чоловіка, що не зовсім засвоїв іще правила родинного поводження), відсутність пригніченості й затурканості, що раніш характеризувала нашого селянина, і навіть відсутність придуркуватого здивування на той випадок, коли б у небі загудів аеро. О, вона вже знає, як то в сельбуді влаштовано гучномовця!

Вразили також Радивона і внутрішні, сказати б, інтимні зміни у житті села. Перебуваючи увесь останній час у місті, він уявляв його таким, як він його покинув, чи то таким, як знав його ще в дитинстві. Його пам’ять іще тримала згадку про дерев’яне рало діда Гаврила, про тини з гаткою, про купальські ночі, про безкінечно довгі весілля з циганщиною, з поїздом на тернині й неминучою бійкою поміж п’яними боярами. Дивовиж брав знати, що цього вже немає. Може, де й догниває ще тин із гаткою, та новий, молодий господар не збирається його підновляти, може, й виїхало б у поле дерев’яне рало, та помер уже дід Гаврило. Натомість виросли дротяні тини, загарчав трактор і засновигала жатка в полі, загрожуючи незабаром покінчити зовсім із примітивною дідівською косою.

Одружуються, звичайно, і тепер. Та немає вже романтичної тернини. Цей справді відповідальний і значний своїм змістом акт парування вичерпується нині, за винятком окремих випадків, що тяжать до старого, одним коротким словом «записалися». Слово таке кидає в піт старих батьків, та це не розхолоджує молоді, бо вона тому слову надає великої ваги, значно більшої, ніж розхристаній п’яній циганщині.

Поруч із фактами, що змінюють і вже змінили зміст окремих чинників сільського життя, де в чому Радивон помітив цілковитий занепад. Таке трапилося із церквою: вона втратила своє суспільне значення, і нема в неї ні еволюції, ні перспектив. Коло богомільних, що й тепер уже визначилося надто малим числом, з вимиранням сідих дідів поступово зменшується.

І, навпаки, ростуть, буяють сільські колективи