Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

її дивне обличчя ще цілий рік та один день виблискувало звідти зоряним світлом. Ще він розповів їй про зайця, якого звали Місячний Ліс, — той міг, сидячи біля озера Чан, за оглушливим ревінням водоспаду розчути, про що шепотілися люди в далекому Кейр-Паравелі. Розповів про короля Гейла (дев’ятого нащадка Френка — першого з нарнійських королів), що вирушив у плавання до далеких Східних морів і звільнив мешканців Самотніх островів від страшного дракона, і вони, аби віддячити йому за те, віддали Самотні острови в його володіння, навіки приєднавши ці землі до королівства Нарнія. Він розказував про століття, коли в Нарнії царювали щастя і злагода і єдиними визначними подіями були видатні танці та свята, а більш за все — лицарські турніри, і кожен день, кожен тиждень були кращими за попередні. Він усе розповідав й розповідав, а у Джил у голові вимальовувалися картини тих щасливих років, тих тисячоліть, і вона немов дивилася вниз із якогось пагорба на неземної краси рівнину, порослу деревами, оперезану струмками та нивами, які ширилися до обрію, аж доки не губилися вдалині.

Врешті-решт вона мовила:

— Ох, як же я сподіваюсь, що невдовзі ми вгамуємо Крутя і до Нарнії повернуться спокійні, щасливі часи. А ще більше я сподіваюся, що вони триватимуть довго-довго і ніколи не скінчаться. Коли-небудь наш світ спіткає кінець, але, можливо, на цей світ чекає щасливіша доля. О, Діаманте, хіба не було б чудово, якби в Нарнії завжди було саме так, як ти щойно казав?

— Е-е-е, ні, сестро, — похитав головою Діамант, — усі світи зустрінуть свій кінець. Лише на країну Аслана чекає інша доля.

— Що ж, тоді я маю надію, — відповіла Джил, — що кінець цього світу настане за мільйони-мільйонів років… Агов! Чого це ви стали?

Король, Юстас і гном мовчки вдивлялися в небо. Джил здригнулася, згадавши всі ті страхіття, які їм траплялися на шляху раніш. Але цього разу то було щось зовсім інше — маленька цяточка, що здавалася чорною на тлі блакитного весняного неба.

— Судячи з польоту, я ладен поклястися, що то розумний птах, — зауважив єдиноріг.

— Згоден, — кивнув король. — Питання лише в тому, хто перед нами: друг чи один із Крутевих шпигунів.

— Як на мою думку, ваша величносте, — втрутився гном, — він неабияк схожий на орла Гострозора.

— Чи не сховатися нам під деревами? — запропонував Юстас.

— Ні! — обізвався Тіріан. — Краще завмерти і стояти непорушно, мов скеля. Варто нам поворухнутися, як він одразу ж нас помітить.

— Дивіться, він завертає! Нас уже помітили… — сказав Діамант. — Він знижується широкими колами і наближається до нас…

— Тримай стріли напоготові, леді! — промовив Тіріан до Джил. — Але в жодному разі не стріляй, доки я не накажу. Він може виявитися нашим другом.

Якби хтось знав наперед, що трапиться далі, він мав би змогу належним чином насолодитись тією витонченістю та легкістю, з якою спускався велетенський птах. Він сів на скелястий стрімчак зовсім поруч із Тіріаном, схилив чубату голову і промовив дивним орлиним голосом:

— Вітаю тебе, королю!

— Вітаю тебе, Гострозоре! — обізвався Тіріан. — І те, що ти звеш мене королем, має означати, що ти не один з послідовників Крутя та його псевдо-Аслана. Я радий, що ти прилетів.

— Ваша величносте, — струснув головою орел, — коли ви вислухаєте новини, які я приніс, ви вважатимете мій приліт найстрашнішим горем, яке тільки могло вас спіткати…

На цих словах серце Тіріана обірвалось і наче припинило рух, але він стиснув зуби і промовив:

— Розповідай.

— Високо літав я і далеко бачив, — почав свою розповідь Гострозір. — Бачив я Кейр-Паравель, бачив мертвих нарнійців і остраханців, що проходжали поміж тілами. Бачив стяг тісрока над замком і ваших підданих, що мов миші розбігаються в усі боки, подалі від міста, сподіваючись переховатися у лісах. Кейр- Паравель захопили з моря — позавчора двадцять великих остраханських кораблів під покровом ночі увійшли в порт.

Новину ту друзі зустріли мертвою мовчанкою.

— І по-друге… — зовсім похмуро продовжив орел, — трохи далі від Кейр-Паравелю я бачив кентавра Рунвіта — остраханська стріла стирчала з його боку. Я був із ним до останнього, і він велів переказати вашій величності: пам’ятайте, що кожен світ спіткає свій кінець. І гідна смерть — то така цінність, яку в змозі оплатити й останній з жебраків.

— Що ж, — тяжко пролунали слова короля після тривалої тиші, — Нарнії більше немає.

Розділ 9

Великі збори на Хлівному пагорбі

Ще довго ніхто не міг ані вимовити слова, ані проронити сльозинки. Потім єдиноріг вдарив об землю копитом, трусонув гривою і заговорив:

— Сір, немає більше толку у військових радах. Плани Крутя виявилися далекогляднішими, ніж ми й помислити могли. Тепер уже очевидно, що перебував він у таємній змові з тісроком і як знайшов лев’ячу шкуру, то одразу ж передав послання, щоб той споряджав кораблі для захоплення замку Кейр-Паравель, а потім і всієї Нарнії. І тому нічого не залишається нам сімом, окрім як повернутися на Хлівний пагорб, оголосити всю правду та прийняти те, що вготовила нам доля. І навіть якщо ми якимось дивом зуміємо здолати три десятки остраханців, що нині з Крутем, то, певно, пасти нам судилося в битві з ворогом куди могутнішим та більшим — військом, що маршем посувається сюди від Кейр-Паравелю.

Тіріан кивнув. А потім, звертаючись до дітей, сказав:

— Ну, що ж, друзі, мабуть, настав час повернутися вам до себе, до рідного вашого світу. Ви, поза всяким сумнівом, виконали все те, заради чого і були послані до нас.

— Але, але… ми нічого не робили, — колотячись не так від страху, а більш від того, що все настільки жахливо, заплутано заперечила Джил.

— Як нічого?! — відказав король. — Ви визволили мене, прив’язаного до дерева; змією ви повзли переді мною в нічному лісі і захопили Вертя, а ви, Юстасе, зуміли здолати супротивника в нелегкому двобої. Однак ви ще занадто юні, щоб розділити з нами гірку долю, яка очікує на нас, — якщо не сьогодні ввечері, то вже не більше як за три дні. І тому я закликаю вас, ні — наказую: повернутися додому. Ганьба впаде на мою голову, якщо дозволю я юним лицарям пролити кров у бою, б’ючись у наших лавах.

— Ні, ні і ще раз — ні! — вигукнула Джил. Від хвилювання вона спочатку зблідла, потім зашарілася, а потім зблідла знову. — Ми вас не покинемо, що б не трапилося! Правда, Юстасе?

— Правда. І нема чого так розпалятися