Читати книгу - "Американська трагедія"

Та час минав, і не менше двох разів на місяць, а то й щотижня преподобний Мак-Міллан відвідував Клайда в тюрмі, розпитував про його самопочуття, вислухував його нарікання, давав поради, як зберегти фізичну і душевну рівновагу. І Клайд, боячись втратити цс співчуття і ці зустрічі, дедалі більше піддавався його дружньому впливу. Високий дух цієї людини. Його чудесний голос. І завжди він знаходив такі слова, що просто линуть у душу. «Брати, всі ми— чада господні. І невідомо ще, чим ми будемо; знаємо тільки, що, коли він прийде, будемо подібні йому, бо побачимо його, як він є. І кожний, хто має цю надію на нього, очищає себе, тому що він чистий».

«Дізнаємось, що перебуваємо в ньому, він же в нас, бо він приділив нам від духу свого».

«Бо нам є ціна».

«Із власної волі зачав він нас словом істини, і ми повинні бути немовби першими плодами серед створеного ним. І всяке благо і всякий учинений дар дарований зверху і виходить від батька всіх світів, який не відає змін, ні тіні відхилення».

«Наблизьтеся до господа, і він наблизиться до вас».

Часом Клайд схильний був повірити, що, звернувшись до цієї сили, можна знайти мир і спокій, і навіть — як знати? — реальну допомогу. Так впливали на нього наполегливість і зосередженість преподобного Мак-Міллана.

Але поставало питання про каяття і, отже, про сповідь. Кому ж сповідатися? Преподобному Мак-Міллану, зрозуміло. Той неначе відчував потребу Клайда відкрити свою душу перед ним — чи перед ким-небудь подібним до нього, — посланцем божим, духовним, але втіленим у плоть. Але ось тут і виникали труднощі. Як бути з тими неправдивими свідченнями, які він давав на суді і на яких грунтувалася вся його апеляція? Зректися їх тепер, коли апеляційній скарзі вже дано хід? Краще почекати, подивитися, до чого приведе апеляція.

Ох, який він жалюгідний, лицемірний, мінливий, фальшивий! Буде господь бог панькатися з людиною, яка ось так торгується через дрібниці. Ні, ні! Це теж неправильно. Що подумав би про нього преподобний Мак-Міллан, якби міг прочитати його думки?

Але знову в свідомості поставало тривожне питання про його справжню винуватість — про міру цієї винуватості. Звичайно, він дуже добре знав, що на початку в нього був задум убити Роберту, задум, який тепер здавався йому жахливим. Бо коли трохи розвіявся хаос суперечностей і пристрастей, створений його нестямним потягом до Сондри, він набув здатності міркувати, не відчуваючи того болісного стану одержимості, який його не залишав у період зустрічі з нею. Ті неспокійні, страшні дні, коли він, всупереч своїй волі (тепер, після оборонної промови Белнепа, він це добре розумів), палав від пристрасті, яка в своїх проявах нагадувала якусь форму психічної хвороби… Прекрасна Сондра! Чудова Сондра! Яка чарівницька сила і вогонь були тоді в її посмішці! Навіть тепер полум'я не зовсім пригасло в ньому — воно ще жевріє, наперекір усім страшним подіям, які відбулись за цей час.

І треба, необхідно віддати йому належне: ніколи, ні за яких обставин не виникла б у нього така страшна думка чи намір — убити людину, дівчину, та ще таку, як Роберта, коли б не ця пристрасть, що опанувала його, неначе наслання. Та не захотіли ж у Бріджбурзі зважити на цей довід. Чи захоче апеляційний суд? Напевно, не захоче. А тимчасом хіба це неправда? Хіба він і справді суціль винуватий? Чи може преподобний Мак-Міллан чи хтось інший, почувши від нього докладну розповідь про все, відповісти на це запитання? Йому хотілося почати розмову з преподобним Мак-Мілланом — признатися в усьому, щоб раз назавжди все було ясно. Адже нехай люди не знають цього, та бог знає — задумавши злочин ради Сондри, він, кінець кінцем, не зумів учинити його. А на суді про це не було мови, бо хибна основа, обрана для оборони, не дозволила тоді розкрити всю істину у а тут дуже важлива пом'якшуюча обставина, — чи зуміє преподобний Мак-Міллан зрозуміти це? Джефсон наполіг на тому, щоб він збрехав. Та хіба від цього правда перестала бути правдою?

Пригадуючи тепер цей свій дикий, жорстокий задум, він Еііразно бачив у ньому такі моменти, такі заплутані і суперечливі обставини, які не можна було ось так просто взяти і скинути з рахунку. Найсерйозніших було два моменти: по-перше, коли він завіз Роберту в далеку, безлюдну бухту на тому озері і враз відчув, що нсспро-можний вчинити задумане, його охопила така жагуча і безсила злість на самого себе, що він злякав її і тим самим примусив підвестися і кинутись до нього. І тоді він випадково ударив її, і таким чином все-таки виходило, що він в якійсь мірі винуватий у цьому ударі — адже так? — ударі, який у цьому розумінні став злочинним. Може бути. Що скаже на це преподобний Мак-Міллан? І друге: якщо від цього удару вона, кінець кінцем, упала у воду, — виходить, він винуватий в її падінні. Його тепер більш за все бентежила думка про його реальну, фактичну провину в нещасті, що скоїлося. Правда, Оберуолцер на суді сказав (коли мова зайшла про те, як він відплив від неї) — якщо вона впала у воду випадково, то небажання допомогти їй ще не є злочином з його боку, але сам він тепер, розглядаючи це в зв'язку з своїм колишнім ставленням до Роберти, доходив до думки, що все одно злочин був. Хіба бог — або Мак-Міллан— не вирішить так само? Цілком вірно відзначив на процесі Мейсон — адже він безумовно міг врятувати її. І врятував би, без жодного сумніву, якби це сталося із Сондрою чи з тією самою Робертою, але минулого літа. А крім того, страх, що вона потягне його з собою під воду, — негідний страх! (Про все це він думав і сперечався з собою ночами, після того як Мак-Міллан почав спонукати його покаятися і примиритися з богом). Так, він мусить признатися собі в цьому. Якби це була Сондра, він одразу ж кинувся б рятувати її. А тому він повинен буде визнати це і вголос, якщо вирішить покаятися перед Мак-Мілланом, або перед ким там чинять такі каяття… можливо, навіть, що слід каятись прилюдно? Та адже таке каяття, якщо на нього наважитися, напевно приведе його до остаточного і безповоротного засудження. А хіба він хоче визнати себе винуватим і померти?

Ні, ні,