Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

зогиджений настрій, що не нічим не нагадували його колишню особистість. Врешті-решт, з півночі прийде людина, яка зцілить його від душевної гіркоти, але це станеться аж на початку весни, а от осінь і зима стали для Фергюсона важкими, настільки важкими, що його тіло не витримало, і він опинився в реанімаційній палаті.

Якщо він відмовиться від кар’єри журналіста, то його робота у «Спектейторі» втратить сенс. Уперше за кілька років він зможе вийти зі своєї скляної келії і знову поринути в життя світу, вже не як хронікер діяльності інших людей, а як герой власного життя, яким би проблемним і заплутаним воно не було. Більше ніяких репортажів, проте без кардинального розриву стосунків, адже він симпатизував своїм колегам (якщо він поважав когось із американських журналістів, то це був Фрідмен та інші хлопці зі «Спектейтору»), тож радше, ніж рвати всі зв’язки з газетою, він відмовився від своїх обов’язків асоційованого члена ради і залишився оказіональним оглядачем нових книжок і фільмів, а отже, мав здавати щомісяця один вагомий матеріал, роздуми на такі несумісні теми, як посмертна публікація поезій Крістофера Смарта і новий фільм Годарда «Вікенд», який, на думку Фергюсона, був першим зразком напряму, що він його назвав публічним сюрреалізмом, на противагу приватному сюрреалізмові Бретона та його послідовників, адже два з половиною дні, від обідньої пори п’ятниці до недільного вечора, що зазвичай називаються вікендом, складають приблизно третину тижня в індустріальних та постіндустріальних країнах, як-от Франція і США, так само, як сім чи вісім годин, що їх кожна людина проводить у ліжку, становлять близько третини її життя, а Годардів анархічний, кривавий фільм з розтрощеними автівками та канібалістичним сексом був нічим іншим, як дослідженням масового кошмару, а саме це найглибше западало в душу Фергюсонові.

Новими головними редакторами «Колумбія Рев’ю» були призначені Гілтон Обенцінгер і Даніель Квінн. Девід Циммер і Джим Фрімен стали новими асоційованими редакторами, а Фергюсон став одним із дев’яти членів літературної ради. Два видання ради на рік, як і раніше, але тепер з’явилися кошти, аби заснувати щось на кшталт «Колумбія Рев’ю Прес», що давало їм змогу, крім цих видань, опублікувати чотири невеликі книжки. Коли в середині вересня всі тринадцятеро зібралися на своє організаційне засідання у Ферріс-Бут-хол, перші три посади в списку не викликали заперечень. Поезії Циммера, поезії Квінна, та збірка оповідань Біллі Беста, випускника Колумбійського університету, який вибув з команди п’ять років тому, але досі підтримував контакт з різними службовцями «Рев’ю». Четверта книжка спричинила проблему. Джим і Гілтон ухилилися від опублікування, посилаючись на відсутність творів, гідних друку на її шістдесяти-чотирьох і, можливо, навіть сорока восьми сторінках і, потім, під час перерви, Гілтон розгорнув однофунтовий пакунок яловичого фаршу, зім’яв його в руці, піднявся зі свого стільця і з силою шпурнув його в стіну з криком «М’ясо!», а фарш ляпнувся об стіну, повисів кілька секунд, а потім сповз на підлогу. Таким був войовничий Гілтонів Дада-дух, і таки ж був настрій того року, коли найкращі голови університету зрозуміли, що на найважливіші питання можна відповідати у стилі «від стіни», на противагу тактиці «по стіні», взятої на озброєння минулої весни і, оскільки всі зааплодували Гілтонові за цей вишуканий урок логіки, Джим Фрімен, поглянувши на Фергюсона, мовив:

А як з твоїми перекладами, Арчі? Чи їх досить, аби випустити книжку?

Не зовсім, відповів Фергюсон, однак я за літо зробив досить багато.

А що, нам чекати до весни?

Одностайним голосуванням було ухвалене рішення, що четвертою й останньою книжкою, опублікованою цього року, стане невелика антологія Фергюсонових перекладів французьких поетів двадцятого століття. Коли Фергюсон нагадав їм про незаконність видання перекладів без придбання авторських прав, його слова всі проігнорували. Квінн зауважив, що тираж обмежиться п’ятьма сотнями примірників, більшість із яких буде роздано безкоштовно, а, якщо французький видавець з якоїсь причини прибуде до Нью-Йорка і випадково побачить Фергюсонову книжку на полиці в книгарні «Готем Бук Март», що він зможе вдіяти? Цей тираж буде вже розпродано, книжки розійдуться по всій країні і, поза сумнівом, за кордоном, і навіщо взагалі турбуватися про них заради якихось кількох сотень доларів?

Я підтримую Дена, сказав Циммер. До біса гроші.

Уперше за останні кілька тижнів, якщо не місяців, Фергюсон розреготався. Потім вони голосували знову, щоб надати рішенню офіційного характеру, і один по одному всі тринадцять членів ради «Колумбія Рев’ю» повторили Циммерові слова До біса гроші.

Джим і Гілтон визначили крайнім терміном подачі рукопису перше квітня, що давало їм усім досить часу для видання книжки до їхнього випуску з університету в червні; і з плином часу Фергюсон часто дивувався, що могло б трапитися з ним, якби Джим Фрімен не поставив йому того питання, адже з кожним черговим місяцем він дедалі глибше розумів, що отой крайній термін рятував йому життя. Ті вірші були його притулком, острівцем чистоти, де він не почувався відчуженим від самого себе чи некомфортно щодо Всього Довкола, і, попри те, що виконав значно більше перекладів, ніж обіцяв на зборах, не менше сотні сторінок на той час, може, й сто двадцять, він і далі творив свої версії Аполлінера, Дено, Сендрара, Елюара, Реверді, Тзари та інших, у своєму прагненні нагромадити доволі робочого матеріалу, і коли настав час урізати збірку до п’ятдесяти-шістдесяти сторінок, дозволених до видання, вийшов різномастний рукопис, що містив твори в діапазоні від мінорної туги за «Рудоволоскою» до шалених, сповнених музики рядків «Наближеного чоловіка» Тзари, від дискурсивного ритму «Нью-Йоркського Великодня» до граціозної лірики поезій Поля Елюара:

Як ми досягаєм океану:

маючи годинники в кишені,

З океанським шумом в океані,

Чи женемо ми чистіші і тихіші хвилі?

Та вода, що треться об долоні наші, гострить ножі,

Вояки у хвилях відшукали зброю

Звуки їхніх битв то наче скелі,

об які вночі човни трощаться,

Це і буря, й грім, чому ж не повінь, про яку ми мріяли таємно,

Простір для найглибшого мовчання,

І ми дихаємо, наче

Вітер над страшенними морями,

Наче вітер, що повзе поволі прямо через обрій.

Отже, Фергюсон виконував свої позаштатні обов’язки перекладача й репортера, кожен із них почергово, і нерідко одночасно; це було для нього й боротьбою, й радістю, точніше кажучи, радістю боротьби, розчарування від того, що творчі невдачі траплялися частіше, ніж він сподівався, були вірші, непідвладні йому, які він не міг по десятках спроб відтворити прийнятною англійською мовою, його неспроможність проаналізувати ефект від слухання різних жанрів пісень, що їх виконували різні