Читати книгу - "Кров на снігу"

синцях, залишених кулями Данця. Любовно. Зачаровано. Поцілувала їх. І коли я влігся у ліжко і мене вже починала трусити лихоманка, а Коріна підтикала навколо мене пухову ковдру, я почувався так, як колись, коли я лежав у маминому ліжку. Мені майже не боліло навіть. І мені видавалось, я міг уникнути всього цього, але від мене це не залежало — я лежав у човні, а човен був у владі річки, і річка несла мене кудись. Моя доля, моє призначення вже визначені. А решта — це сама подорож, час, який вона забере, і враження, набуті в путі. Життя здається простим, коли ти достатньою мірою хворий.

Я поринув у світ марень.

Вона несла мене, перекинувши через плече, бігцем, розбризкуючи воду ногами. В мороці стояв запах каналізації, інфікованих ран, аміаку і парфумів. З вулиць над нами долинали звуки пострілів і крики, а через отвори каналізаційних люків просочувалися промені світла. Але вона була нестримною, сміливою і сильною. Сили у неї було за нас двох. І вона знала шлях назовні, бо вона вже тут бувала раніше. Так розгорталась історія. Вона зупинилась на розгалуженні каналізації, спустила мене на землю і сказала, що має піти роззирнутись довкола, але вона скоро повернеться. Я лежав горілиць, слухав, як навколо мене метушилися щури, і дивився на місяць через каналізаційний колодязь. На сітці згори висіли краплі води, обертаючись, переливаючись у місячному світлі. Жирні, червоні, блискучі краплини. Вони зривались, падали додолу, на мене. Вдаряли мене в груди. Проходили просто крізь кольчугу, туди, де моє серце. Тепла, холодна. Тепла, холодна. Запах…

Я розплющив очі.

Я вимовив її ім’я. Жодної відповіді.

— Коріно?

Я сів у ліжку. Пульсуючий біль у стегні. Я насилу перекинув ногу через край ліжка і увімкнув світло. Зістрибнув з ліжка. Моє стегно опухло так, що робилось моторошно. Можна було подумати, що вся ота кров, що витікала з нього, зосередилась під шкірою і пов’язками.

У місячному світлі я побачив її валізу на підлозі посеред вітальні. Але її пальта на кріслі вже не було. Я звівся на ноги і, кульгаючи, почвалав на кухню. Я витягнув шухляду і підняв лоток зі столовими приборами.

Аркуші паперу лежали на місці, у своєму конверті, недоторкані.

Я взяв конверт і підійшов до вікна. Термометр на зовнішньому боці скла свідчив: температура падає.

Я перевів погляд додолу, на вулицю.

Там була Коріна. Вона щойно вийшла, мабуть — на короткий час.

Вона стояла, скулившись у телефонній будці, спиною до вулиці, притискаючи слухавку до вуха.

Я помахав їй рукою, хоча знав, що вона не може мене бачити.

Холера! Як же болить стегно!

Нарешті вона повісила слухавку. Я зробив крок назад від вікна, так щоб не стояти у світлі. Вона вийшла з телефонної будки, і я бачив, як вона подивилась вгору, в мій бік. Я стояв геть нерухомо, і вона так само. Кілька сніжинок повисли у повітрі. Тоді вона рушила. Ставлячи ноги одну перед іншою, близько одна до одної. Як танцівниця на канаті. Вона перетнула вулицю в напрямку будинку. Я міг розрізнити її сліди на снігу. Котячі сліди. Задні лапи на одній лінії з передніми. В рідкому світлі вуличних ліхтарів край кожного сліду відкидав крихітну тінь. Не більшу за таку ось. Отакусіньку…

Коли вона крадькома увійшла назад, в квартиру, я лежав у ліжку із заплющеними очима.

Вона скинула своє пальто. Я сподівався, може, вона скине решту і ляже зі мною в ліжко. Я зачекав якийсь час. Нічого не відбулося. Що ж, як кажуть, «мідяки теж гроші». Оскільки тепер я знав, що вона не прийде і не понесе мене через колектори. Вона не наміряється рятувати мене. І ми не полетимо в Париж.

Замість лягти в ліжко, вона у темряві сіла на крісло.

Вона стежила. Вона очікувала.

— Як швидко він сюди дістанеться? — запитав я.

Я бачив, як вона сіпнулась у кріслі.

— Ти не спиш…

Я повторив питання.

— Хто, Улаве?

— Рибалка.

— Улаве, у тебе гарячка. Спробуй заснути.

— Ось кому ти щойно дзвонила з телефону-автомату.

— Улаве…

— Я просто хочу знати, скільки часу я маю.

Вона сиділа, похнюпивши голову, тож її обличчя було в тіні. Коли вона знову заговорила, у неї був геть інший, новий голос. Суворіший. Але навіть як на мої вуха, ноти лунали чистіше.

— Хвилин двадцять, гадаю.

— Гаразд.

— Як ти дізнався?..

— Аміак. Скат.

— Що??

— Запах аміаку, він чіпляється до шкіри після контакту зі скатом, особливо — від контакту з рибою до кулінарної обробки. Я десь читав: це відбувається тому, що скати накопичують сечову кислоту в своїй плоті, так само як акули. Втім, що я знаю?

Коріна подивилась на мене з відсутньою посмішкою.

— Я оцінила…

Знов пауза. Тоді:

— Улаве?

— Що?

— Нічого…

— …особистого?

— Точно.

Я відчував, як впинаються в шкіру шви. Рана смерділа запаленням, і з неї валив гній. Я поклав руку на стегно. Марлева пов’язка промокла. І водночас вона була туго напнута — іще багато гною мало вийти.

— То що ж тоді? — запитав я.

Вона зітхнула.

— Це щось міняє?

— Мені подобаються оповідки, — сказав я. — Я ще маю двадцять хвилин.

— Річ не в тобі, а в мені.

— То що ж воно за річ така?

— Так, що ж воно за річ така?

— Даніель Гофман помирав. Ти знала про це, правильно? І про те, що Бенжамен Гофман стане його наступником?

Вона знизала плечима.

— Тут ти мене маєш такою, яка я є.

— Такою, що дурить, кого треба дурити, і не терзається докорами сумління, тягнучись до грошей і влади?

Коріна різко підвелась і підійшла до вікна. Подивилась додолу, на вулицю. Запалила сигарету.

— За винятком твого припущення щодо браку докорів сумління, все більш-менш так і є, — сказала вона. Я прислухався. Стояла тиша. Я зрозумів, що вже за північ, що вже надходить переддень Різдва.

— Ти просто подзвонила йому? — запитав я.

— Я пішла до нього в крамницю.

— І він погодився прийняти тебе?

Я бачив силует її обличчя з витягнутими губами проти вікна, коли вона видихнула дим.

— Він чоловік. Такий самий, як решта чоловіків.

Я подумав про тіні за матовим склом. Синець у неї на шиї. Він був свіжий. Наскільки сліпим можна бути? Побої. Рабська покора. Приниження. У такий спосіб вона цього жадала.

— Рибалка одружений. Що ж він тобі запропонував?

Вона стенула плечима.

— Нічого. Наразі. Але він запропонує.

Її правда. Проти вроди не попреш.

— У тебе був такий вражений вигляд, коли я повернувся додому, не тому,