Читати книгу - "Сяйво світів, Алюшина Полина"

         - Що це за диво? І що це за дивна плита? – Поцікавився Дерек, почухавши свою маківку.

– Це гра спокою. – Важливо промовив Нічничок. - Потрібно наступати на певні клітини, інакше з тобою може статися неприємність. А цей вовк - наглядач, поки він дивиться, не можна ворушитися, і тільки коли його повіки закриються, можна рухатися далі.

- Небезпечно... - Протяг Дерек. – І на які плитки наступати?

- Я тобі показуватиму. - Нічничок підійшов до краю плити і стрибнув на квадратик із зеленою квіточкою. Клітка засяяла золотим сяйвом, а від світла Нічничка поруч засяяла така ж, потрібна. - Іди за мною, крок у крок.

Хлопчик хитнув головою, а чотириокий вовк закрив свої повіки. Герой наступив на клітинку, де сидів його помічник, і в ту ж секунду вовк розплющив очі. Дерек застиг. Вовк знову заплющив очі. Хлопчик рушив, наступив на наступну клітку, завмер. Так усе повторювалося знову і знову. Рівно дихаючи і не поспішаючи, друзі стрибали з клітини на клітку. Усе ближче і ближче наближаючись до вовка, що сидить. Незабаром настав кінець, і друзі стали на останню клітку біля самої морди зосередженого звіра. Герой пошепки спитав:

- А що тепер?

 - Доторкнися до його носа. – Так само тихо відповів Нічничок.

Дерек повільно торкнувся ледве мокрого носа вовка. Той засяяв і перетворився на сіреньке цуценя. Весь плющ поповз, а плита знову стала рівною стежкою. Цуценя позіхнув, почухав праве вушко і розміреним кроком зник у чагарнику лісу. У цей момент хлопчик відчув полегшення на душі, наче всі проблеми зникли і серце, звільнившись від тяжкості, почало весело стрибати. З легкістю всередині герой пішов за Нічничком. Третє випробування, яке зустрілося на шляху друзів, виявилося найдивнішим. Напис на дошці говорив - "Гнів не проти радості". На п'єдесталі серед шляху сидів білий вовк. Вся його шерсть нагадувала шматки мармуру, зібрані докупи. Сидів звір так нерухомо, що, здавалося, це не живий вовк, а кам'яний. Він пильно дивився на тих, що прийшли, а його мордочка показувала, як той злий і засмучений. Цьому прекрасному білому вовку явно була потрібна допомога.

- Він виглядає таким засмученим... - Промовив Нічничок.

- Треба розсмішити його. - Здогадався хлопчик. - Гнів не проти радості! Його треба розвеселити, щоб йому полегшало. Допоможеш мені, друже? – Звернувся Дерек до Нічничка.

- Звичайно! — Нічничок повернувся в бік лісу, приклав пальці до губ, і раптом як свисне, що навіть у вухах Дерека задзвенів тоненький дзвоник. Почувся шурхіт і з-за кущів, з-під опалих листків і травинок повистрибували маленькі нічнички, що світилися, - точні копії друга і провідника героя. Вони були найрізноманітніших кольорів. Радісно хіхікаючи, магічні малюки залазили Дереку на голову, створюючи ілюзію клоунської різнокольорової перуки. До рук героя забралося по три сяючі вогники. Малюки весь час реготали, а головний Нічничок, залізши на плече другові, шепнув йому на вухо:

- Підкидай малюків. Будемо жонглювати.

Хлопчик усміхнувся і послухав свого друга. Він почав по черзі підкидати яскраві нічники вгору. Крихітки весело стрибали з руки в руку героя. А щоб було ще смішніше, Дерек почав хитатися з боку на бік, смішно зітхаючи і строячи дивні пики на своєму обсипаному ластовинням обличчі.

На морді кам'яного вовка почала з'являтися посмішка. І що дужче хлопчик хитався і дивніше будував пики, то чіткіше починав чути сміх білого звіра. Вовк намагався тримати пащу закритою, поки його щоки надувались до краю. Через час йому довелося тримати щелепу лапами, щоб не луснути від сміху. Якоїсь миті хлопчик перечепився через камінь і зі страшним гуркотом звалився на землю. Він підвівся, тримаючись за голову долонею, зверху на нього, як на зло, посипалися нічнички, якими герой жонглював. Вони вдарялися об його маківку. Це супроводжувалося гучним та чудним гиканням. Тоді вовк не витерпів. З довгим протяжним сміхом тварина завалилася назад і злетіла зі свого п'єдесталу, нестримно катаючись по підлозі і регочучі.

Дерек теж засміявся. Поки вовк приходив до тями, хлопчик підібрався до нього впритул і торкнувся його шорсткого носика. Тіло великого створіння затремтіло і на руках Дерека виявилася маленька біла пухнаста хмаринка. Щеня радісно облизав обличчя герою і побіг у ліс. Дерек зрадів, що зміг допомогти і цьому вовченяті. Хлопчик подякував своєму другові за допомогу, подякував іншим помічникам і, весело співаючи якусь пісню, попрямував до виходу з лісу.

Поступово ліс рідшав, де-не-де були вже видно пробиваються крізь зарості яскраві промені сонечка. Біля самого виходу з лісу, крізь лісову хащу пройшла неймовірних розмірів істота. Вона протиснулася крізь стовбури сосен та ялинок, виходячи на стежку. Це виявилася прекрасна срібна вовчиця. Її великі очі блищали блакитним пронизливим сяйвом. І, незважаючи на свої жахливі масштаби, магічна істота не несла в собі жодної ворожості. Між її сильних лап бігали ті самі три вовченя, вони терлися об шерсть матері, тихо скуля. Вовчиця підійшла до Дерека і лагідним голосом сказала:

- Дякую тобі, маленький хлопчику. Ти повернув мені моїх дорогоцінних щенят, я завдячую тобі життям.

- Ой, та що ви! Я був радий вам допомогти! – Посміхнувся Дерек.

- Ні, твій вчинок вартий поваги, і я хочу відплатити тобі за твою доброту. Якщо тобі знадобиться моя допомога, вийди в поле і свисни тричі так голосно, як тільки зможеш. І я прийду до тебе на допомогу.