Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

дійде до мого Джонні Макевоя!

— Я не можу, — сказав Ебенезер.

— Тоді знай, що я зневажаю тебе, поганцю, ти — шахрай і бовдур! — Джоан притьмом вискочила з ліжка та схопила свій одяг.

— Знай, що я кохаю тебе, ти — моя спасителька і моє натхнення! — відповів Ебенезер. — До цієї ночі, поки ти до мене не прийшла, я й чоловіком-то не був, а так, лише якийсь телепень і пустодзвін; і ніколи, допоки я не стиснув тебе в обіймах, я не був поетом, а лишень якимось мартоплясом і нікчемним віршомазом! Але тепер, коли є в мене ти, Джоан, я гори ладен перевернути! Які вірші я зможу написати! Навіть тепер, коли ти, помиляючись, зневажаєш мене і ніколи більше на мене не зглянеш, я все одно любитиму тебе і черпатиму силу та наснагу з мого кохання. Адже воно таке сильне, що навіть коли так і залишиться безодвітним, то все одно підтримуватиме та надихатиме мене; але, якщо на те буде ласка Божа, він дасть тобі осягнути розумом, прийняти це кохання та відповісти на нього, і тоді, можливо, ти, ба ні, геть увесь світ почує такі вірші, які до того ще ніхто й ніколи не складав, і наше кохання буде зразком і прикладом для наслідування в усі часи! Зневажай мене, Джоан, я буду блискучим дурнем, таким собі Дон Кіхотом, що б'ється заради своєї Дульсінеї, хоч їй це і невтямку; але я отут кидаю тобі виклик — якщо тобі не забракне життя, вогню та розуму, кохай мене так віддано і щиро, як я кохаю тебе, і тоді я викличу на чесний герць усіх велетнів і зітру їх на порох! Люби ж мене, і я клянуся тобі: я буду поетом-лауреатом Англії!

— А мені здається, що за тобою Бедлам плаче, — одрізала Джоан, натягуючи сукню. — А щодо браку в мене розуму, то я радше була б дурепою, аніж падлюкою, і радше падлюкою, ніж божевільною, але я так гадаю, що ти один є усіма трьома в одній особі. І може, я й справді невеликого розуму, щоб збагнути твою велику пристрасть, якою ти, як стверджуєш, палаєш, але в мене вистачає клепки доглупатися, коли мене обдурили й ошукали. Мій Джон дізнається про все.

— О, Джоан, Джоан! — заблагав Ебенезер. — Невже ти й справді не варта того? Адже я урочисто тобі присягаю: жоден чоловік ніколи не запропонує тобі такого кохання.

— Запропонуй мені лише мою платню, і я й словом не обмовлюсь про це Джонові: решту своєї пропозиції можеш запхати собі туди, де взяв.

— Отже, — зітхнув Ебенезер, не тямлячи себе з розпуки, — ти й справді того не варта! Що ж, хай буде так, якщо вже так мусить бути: але моє кохання від того меншим не стає, як не стане воно меншим і через ті страждання, які я вітаю і знесу заради тебе!

— А бодай же ти страждав на пранці, йолопе! — відповіла Джоан і розлючена залишила кімнату.

Ебенезер був такий поглинутий почуттям любові, що ледве помітив, що вона пішла: збуджений, він міряв кроками кімнату, склавши руки за спиною та міркуючи над силою і глибиною свого нового почуття: «Невже після тридцяти років сну я нарешті прокинувся? — питав він себе. — Чи це лише тепер я і поринув у сон? Але певен, жоден з тих, хто живе наяву, ніколи не відчував у собі такої запаморочливої сили і в жодному чоловіку вві сні ніколи не нуртувало так життя! Агов! Пісня!»

Він підбіг до свого письмового столу, схопив перо й без довгих вагань склав таку пісню:

Пріам Трою, що спустошена є, Андромаха дитя жваве своє, Улісс Пенелопу цнотливу свою Не кохали, як я Джоан люблю! Ендіміона Семела слабка, А Федра — Гіполіта-Пасерба, Він був Дівак — отак і Ти, молю, Любове, Цноту полюби мою. Не Дар скупий, моя Невинність, знай, Як віддаси — Віддяку вимагай. Й не вкрадений зі Скарбу Самоцвіт А те, що, взявши, не вернеш — і квит. Збережена Невинність береже — Життя і Смерть, Історія і Час же. Без неї Смертних Подих я вдихну: Життя почну — й так Смерть свою почну!

Скінчивши складати вірша, унизу сторінки він написав «Ебенезер Кук, Джент., Поет-лауреат Англії», лише для того, щоб подивитися, як воно буде виглядати, і, роздивившись, лишився задоволеним.

— Тепер це тільки питання часу, — радісно сказав він. — Присягаю, рідкісний мудрець знає, хто він насправді: і якби в розмові з Джоан Тоуст я дав слабину, то, либонь, ніколи і не здобув би цього знання! Значить, це я зробив цей вибір? Е, ні, адже тоді, коли я його зробив, не було ніякого Я! Це сам вибір створив мене: шляхетний вибір — поставити кохання понад сластолюбством, і шляхетний вибір говорить про шляхетність того, хто його здійснив. Хто я? Хто я? Дівак, сер! Поет, сер! Я дівак і поет; це менше, ніж простий смертний і разом з тим більше; не просто людина, а все Людство! Моя невинність буде символом моєї сили та доказом мого покликання; і нехай її візьме та, яка буде варта того!

Саме тієї миті слуга Бертран тихенько постукав у двері та, не чекаючи, поки Ебенезер встигне щось сказати, зайшов, тримаючи в руках каганець.

— Я можу тепер лягати спати, сер? — запитав він і, хижо підморгнувши, додав: — Чи будуть ще якісь відвідувачі?

Ебенезер спалахнув:

— Ні, ні, можеш іти спати.

— Гаразд, сер. Приємних сновидінь.

— Усе гаразд?

Але Бертран, ще раз так само підморгнувши, зачинив за собою двері.