Читати книгу - "Сюжети минулого, Страшні оповідання на ніч"

Я тут же зі здивуванням зупинився, продовжуючи вдивлятися у квиток у спробах зрозуміти, що все це може означати, поки голос у дверях раптово не обірвав мої роздуми. Це знову був Зорян.

– Уже збираєшся йти? – здивовано запитав він.

– Так, – розгублено відповів я, і поспішив заховати квиток у кишеню. Після чого додав, – Я не знаю, коли я буду тут наступного разу, тож, будь ласка, подбай про театр, як про свій власний.

– У мене були ще до тебе запитання, але гаразд, надішлю тобі в письмовій формі. А будеш ти наступного разу тут, тільки-но ми відкриємося з новим репертуаром, – прихильно відповів Зорян, – Я обов'язково надішлю тобі запрошення. І не забувай, що за новими умовами ти можеш і далі пропонувати свої сценарії, тільки тепер вони обов'язково проходитимуть процес узгодження.

Я злегка посміхнувся. Ми ще трохи поговорили наостанок, спускаючись до виходу з театру, після чого сердечно попрощалися, і я вирушив додому.

***

Час до настання п'ятниці знову здавався нескінченно довгим. Ці дні я провів на самоті, де єдиним моїм дозвіллям стали книжки. Одного разу зі мною зв'язався Зорян з питань, які ми так і не обговорили в день моєї відставки, а пізніше і юрист, який залагоджував усі наявні конфлікти з потерпілими на моєму останньому спектаклі. У газетах також з'явилася стаття від імені театру, про яку мені раніше говорив Зорян, і загалом було схоже, що конфлікт потроху відходив у забуття.

Час від часу думками я повертався до театру "Акт гранде", і щоразу мені не давав спокою той факт, що на квитку не було жодного посадкового місця. Єдина здорова думка з цього приводу вказувала на відсутність цього разу прив'язаності до певного місця в глядацькому залі, хоча сам я в глибині душі в цьому сумнівався. Істинний задум цієї таємниці мені належало дізнатися лише в п'ятницю ввечері, настання якого я чекав із нетерпінням.

У призначений день за півгодини до початку вистави я вже стояв перед "Акт гранде", зачарований його могутньою і безмежною величчю, як уперше. Темно-сірі хмари, що згустилися над театром, надавали йому вигляду похмурішого, ніж зазвичай, а порожні погляди каріатид і теламонів, які супроводжували мене аж до самого входу, здавалися ще більш насупленими.

Минувши вестибюль і коридор першого поверху, я піднявся сходами на другий і розташувався на лавці навпроти дверей, які ведуть у ложу бельетажу, де терпляче став чекати дзвінка, зрідка поглядаючи на квиток. Якщо моє припущення щодо посадкового місця виявиться вірним, то я б вважав за краще знову сісти саме в ложі бельетажу через кращий огляд сцени. Однак, коли пролунав довгоочікуваний дзвінок, жодні двері так і не відчинилися.

Я піднявся і підійшов до дверей, навпроти яких сидів. Хоч би як сильно я смикав за ручку, масивні двері не піддавалися і залишалися наглухо зачиненими. З рештою дверей на поверсі склалася та сама неприємна ситуація, і тоді в мене виникла думка піднятися на поверх вище, де раніше мені жодного разу не доводилося бувати. Але і на третьому, і на четвертому поверхах мене чекало розчарування. Залишалося лише спуститися перевірити перший поверх, де за підсумком, я і виявив відчинені двері.

За своїм розташуванням ці двері явно не вели в глядацький зал, і це одразу насторожило мене, змусивши потягнутися до кишені за револьвером. Підкравшись ближче, я виявив, що вони вели до скромно обставленої гримерної кімнати, з мінімумом меблів і декору. Уздовж лівої стіни стояв диван-банкетка, поруч – порожня вішалка, а біля стіни навпроти розташувався просторий туалетний столик із дзеркалами, обрамленими дерев'яними візерунчастими рамами. Вдалині кімнати виднілися ще одні відчинені двері. Усвідомлення, що театр тримає відчиненими тільки потрібні двері, потроху почало вселяти в мене паніку, адже з гримерки двері зазвичай ведуть до закулісного коридору, звідки шлях відкривається прямо на сцену. Раптово пролунав другий дзвінок.

У міру того, як я просувався вперед, мене все більше охоплювала тривожність. Неспішно пройшовши гримерку, я зупинився біля відчинених дверей, за прорізом яких панувала непроглядна темрява. Вільною рукою я поліз за ліхтариком і, перш ніж переступити поріг, спрямував промені світла в темряву закулісного коридору, щоб озирнутися. Це був вигнутий і досить просторий прохід, кінця якого з порога було не розгледіти. Пройшовши трохи вперед, коридор переходив у просторі залаштунки з реквізитом і дрібними декораціями, які в них зберігалися. Тут так само не було будь-якого освітлення, а тиша, що панувала, сильно тиснула на барабанні перетинки, що я чітко чув кровотік у власних жилах. Озирнувшись, я виявив й інші коридори, що ведуть із закулісся в інші гримерні. Тим часом у театрі почувся третій дзвінок.

Зовсім скоро десь позаду, з глибин, приглушено стало доноситися ритмічне постукування. Уважно вслухаючись і намагаючись визначити, звідки лунає шум, цей приглушений стукіт раз по раз ставав виразнішим, і тепер являв собою ніщо інше, як чиїсь кроки. Вони дзвінко порушували мертвецьку тишу та лунали звідкись з-за стіни, в одному із закулісних коридорів, з яких від одного до іншого раз у раз перескакувало світло мого ліхтаря. Разом зі світлом тремтячою рукою я направляв і револьвер. Кроки все наближалися і здавалися зовсім поруч, немов ось-ось наздоженуть мене, але в якусь мить вони стали доноситися вже з боку сцени, невідомим чином розминувшись зі мною. Якомога тихо поспішив за ними і я, коли зі сцени знайомий мені голос ознаменував початок вистави: