Читати книгу - "Простими словами. Як розібратися у своїх емоціях, Марк Лівін"

людей плутають злість і ненависть. Їх потрібно розділити. Обидва почуття енергетично заряджені на задоволення потреби. Вони можуть мати руйнівні наслідки, якщо їхню енергію не скеровувати правильно. Однак злість — це більше про м’язове уникнення, спосіб захистити власні межі. А ненависть — реакція на фрустровані внутрішні потреби (потяги). Люди часто говорять «Я злюся на тебе», хоча правильніше було б сказати «Я ненавиджу тебе». Але остання фраза звучить надто боляче й різко, тому її замінюють чимось м’якішим.

Фройд, до речі, пише, що нам бракує слів, щоб точніше пояснювати свої почуття. Сказати «Я тебе ненавиджу, бо ти не хочеш мене обійняти» — це надто гучно. Хоча з погляду структури ідеться про ненависть, а не злість. Це реакція не на зовнішній подразник, а на фрустровану внутрішню потребу.

Дональд Віннікот у статті «Ненависть у контрперенесенні» каже, що ненависті в якомусь сенсі не уникнути. Сама праця більше присвячена тому, як психотерапевт у роботі обов’язково стикатиметься із власною ненавистю і правом її висловлювати й давати таке саме право клієнтам. Автор описує роботу із цим почуттям на різних рівнях здоров’я психіки — як зі звичайними клієнтами, так і з хворими, які перебувають у стані психозу й лікуються.

Віннікот наводить деякі приклади із власного досвіду. Під час Другої світової війни й після неї він працював з підлітками, які втратили близьких, і прихистив безпритульного хлопчика. Після спостережень за ним Віннікот описав щось схоже на висновки Фройда. Хлопчик мав потяг бути любленим, бути частиною чогось. Але виражалося це через агресію, порушення правил, ненависть. Його потреба ненавиділа всіх довкола. Це був той сенс, який змінився через втрату близьких. Безпритульні діти часто стають агресивними через те, що їхній потяг змінився з любові на ненависть.

Феномен ненависті з’являється доволі рано: він є навіть у немовлят. Дитина може ненавидіти маму, тому що вона не задовольняє якісь її потреби. Заразом і мама здатна ненавидіти немовля, бо має певні потяги, які дитина зупиняє. Наприклад, мама дуже хоче спати, а маля вночі кілька годин поспіль сильно вередує. Чи, приміром, мама хотіла б провес­ти час із татом, але дитина не дає їй цього зробити. Сильне стримування цієї ненависті призводить до поганих наслідків.

Нинішні жінки часто стикаються з накопиченою злістю чи ненавистю. Водночас через це вони переживають багато сорому та провини. Їм здається, що це ненормально: «Як мама може ненавидіти свою дитину?». Так вони потрапляють у петлю: більше ненависті — більше сорому і відчуття провини — думки про власну ненормальність.

Однак Віннікот пише, що мами мають багато причин на ненависть: діти забирають їхній час і сон, кусають соски, роблять боляче, не слухаються тощо. Тож мами шукають пасивніші форми висловлення ненависті. Як приклад Віннікот наводить доволі агресивну британську колискову. У нашому контексті можемо згадати рядки «Прийде сіренький вовчок, тебе схопить за бочок». Мама співає дитині страшну пісню — і в такий спосіб понижує рівень агресії.

Діти, що виховуються лише з ідеєю любові, виростають ніби завжди повернені лицем в один бік. Що ж відбувається, коли вони стикаються з ненавистю в дорослому житті? По-перше, такі люди ніби не дозволяють почуттю бути, бо «мене мають лише любити — так мене виховували». По-друге, вони й собі забороняють проявляти ненависть до інших, тому що це «ненормально». Ненависть потрапляє в кошик з брудною білизною. Це призводить до дискомфорту і страждань, адже ненависті не уникнути. У нашому житті не всі потреби можуть бути задоволеними, ми однаково відчуватимемо незадоволення, щоправда, не вмітимемо з ним поводитися. Воно все одно якось розвиватиметься, але, імовірно, не на нашу користь.

Знову згадаймо фразу «Від любові до ненависті один крок». Вона звучить так, ніби любов була першою, а вже від неї пішла ненависть. Однак правильніше сказати, що любов і ненависть — за крок одна від одної. Вони можуть рухатися в обидва боки. Історія знає чимало прикладів, у яких люди починали з відвертого ворогування, але врешті ставали друзями.

Історія Марка про хейтерів

Колись я нестерпно переживав через критику. Якщо точніше — через хейтерів. За відчуттями це було так, ніби мене хтось штовхав у крижану воду. Різко й неприємно. Як ви знаєте, хейтери ніколи не добирають слів та аргументів. Вони просто пишуть «лайно».

Якийсь час я не міг зрозуміти: бляха, як незнайомці можуть писати таке про мене?! Якого чорта?! Щоразу було боляче. Я ніби не дозволяв людям ненавидіти мене. Але згодом зрозумів, що поводжуся дзеркально: коли трапляються ситуації ненависті, я просто не дозволяю собі їх. Виходить, ненависть є у світі як явище, як енергія незадоволеної потреби, але я намагаюся заперечити це. Вона геть не інтегрована в моє життя, і це завдає мені багато важких переживань.

Поволі, просто дозволяючи собі переживати ненависть, розуміючи, що вона має початок і кінець, я робив її інклюзивною. Звісно, зараз це все ще буває різко й неприємно, але принаймні не викликає в мене сильного заперечення. Я можу ненавидіти, люди можуть ненавидіти — питання в тім, як я із цим поводжусь.

Для мене в цьому сенсі показовим є приклад Халка в останній частині «Месників» (обережно, спойлер). У ній герой вже не просто біполярний персонаж — спочатку зелений агресивний чувак, який усе трощить, а тоді невпевнений у собі науковець. У третій частині він цілісна особистість, якій вдалося познайомити та примирити між собою обидві сутності.

Історія Іллі про операцію і тата