Читати книгу - "Простими словами. Як розібратися у своїх емоціях, Марк Лівін"

Ага.

Ви, мабуть, думаєте щось типу: «Ах ти #@)$%, щоб тобі повилазило! Секунду тому моє взуття було чистим!».

Знайомтеся: це побутова ненависть. Ви вже, мабуть, не здивуєтеся, коли ми скажемо, що переживати її — також нормально.

Ненависть — поширене почуття. Як у мікропроцесі — спілкуванні між людьми, так і макропроцесі, наприклад, як пальне для суспільства. У цьому випадку інституції завжди вигадують якогось ворога, що загрожує миру й порядку. Згадайте «двохвилинку ненависті» з роману Джорджа Орвелла «1984». Щодня протягом цього періоду члени Партії в Океанії мали дивитися фільм, що зображає ворогів Партії, і активно проявляти свою ненависть до них. Спільна ненависть часом об’єднує людей не гірше, ніж чесноти.

Ми в цьому розділі пропонуємо зосередитися на її терапевтичному значенні. Нас цікавить погляд двох людей — Фройда з роботою «Потяги і їхня доля» та Дональда Віннікота зі статтею «Ненависть у контрперенесенні». Це праці професійною мовою, тож попереджаємо: якщо захочете прочитати їх самостійно, може бути непросто. Слова наче знайомі, але все одно нічого не розумієш (з нами теж так було).

Отже, Фройд у своїй статті говорив, що в людини є два типи потягів: потяги від і до. Приклад перших — м’язове уникнення. Цим психоаналітик пояснював реакцію організму на зовнішнє середовище. Якщо вас хтось вдарив, вам на ногу наступили, стало холодно, летить бджола й ви ухиляєтеся — це м’язове уникнення. Через нього людина «тікає» від зіткнень і реагує на зовнішній світ: є певна загроза — є певна реакція.

Що ж до другого типу — потягів до, — то це те, що рухається зсередини назовні. Ідеться про внутрішні подразники, не пов’язані із зовнішнім середовищем. Я, наприклад, щось хочу: взяти шишку із землі, випити води чи з’їсти круасан. Це прості біологічні внутрішні подразники, які потребують нашої реакції. Є і складніші — бажання любові, визнання, влади, близькості. І якщо з простішими все зрозуміло, то як задовольняти складніші емоційні потреби — питання відкрите.

Людина прагне уникати зовнішніх подразників, але заразом у неї є внутрішні, від яких вона не може втекти. Вони здебільшого пов’язані з тим, що треба прагнути чогось, де будуть зовнішні подразники. Якщо людина хоче їсти, їй треба вийти з печери, де будуть зовнішні подразники, яких варто уникати, — наприклад, хижі звірі чи неприязні сусіди, які можуть щось відібрати. Тож доводиться постійно балансувати між задоволенням внутрішніх потягів та уникненням зовнішніх.

Усе це можна узагальнити терміном «потреби» (хоча в часи Фройда поняття ще не було таким популярним у психології, як зараз). І кожна з них має певну долю: вона буде задоволена або ж ні. Наприклад, любов пов’язана з певною об’єктивізацією: дитина любить маму, прагне її тепла. Можна сказати, що «її любов любить маму». Але якщо з якихось причин це стає неможливим, то далі, за Фройдом, є два шляхи.

1. Замінити ціль. Наприклад, дитина хоче яблуко, але вдома його немає. Є апельсин, тому можна з’їсти цей цит­рус. Якщо ж удома зовсім немає фруктів, доведеться потерпіти чи попросити когось купити. Але в ситуації, коли йдеться про складніший потяг, наприклад, любов, усе стає не так просто. Таку потребу яблуками не задовольниш. Енергія на задоволення є, але об’єкта для отримання цього немає. Дитина в такій ситуації може замінити ціль. Щоб агресія була виражена, але ціллю стала не мама, дитина починає сама себе карати: «Я в цьому винен (винна)».

Це зветься аутоагресія. Усередині дитини виникає ненависть, але вона не може бути задоволена назовні, тому що існують певні заборони на це — скажімо, батьки не дозволяють гніватися. Тому дитина спрямовує енергію всередину й сама собі стає ціллю для вияву почуттів. Чи задоволена потреба? Якоюсь мірою так.

2. Замінити зміст потреби. Цей процес, на думку Фройда, і є ненавистю. Дитина хоче іграшку, її потяг любить маму, а мама пов’язана в голові з можливістю купувати класні штучки. Маля плаче, тому що мама саме зараз не може купити іграшку. Тому потяг дитини починає ненавидіти маму. В основі ненависті лежить фрустрована потреба, що означає неможливість задоволення. Це ніби бути спраглим, коли маєш склянку води напохваті, але не можеш її випити. Так зміст змінюється на ненависть. «Я не можу це любити, тому я це ненавидітиму».

Урешті все можна звести до ідеї, що ненависть — це суто змінений зміст потягу. Відповідно, можна сказати, що вона часто лежить в основі взаємин. Не просто так виникла фраза «від любові до ненависті — один крок». Людина хоче, щоб у її житті була певна кількість уваги чи любові, але наразі це неможливо. Щоб не відчувати власної вразливості, людина перетворює любов на ненависть — такий самозахист. Наприклад, люди були в парі й розійшлися. Коли розуміють, що вони ще люблять, а їх уже — ні, починають ненавидіти. Мабуть, багатьом знайомо.

А зараз повернімося до «Двохвилинок ненависті» з роману Орвелла. Люди потребували миру, спокою, злагоди, але в них був уявний ворог — Емануїл Ґолдштайн, який перешко­джав цьому. Його потрібно було усунути, щоб задовольнити свої потреби. Тому герої кидалися стільцями, плювали — так вони виражали власну ненависть. Ці зібрання об’єднували людей, які мали спільне бажання — жити у світі без ворога. Їхня потреба в безпеці трансформувалася в ненависть.

Чимало