Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

Машина зупинилася біля центрального входу, з неї вийшов високий чоловік у чорному захисному костюмі і попрямував до будинку. Це Мартин батько?

Повернувшись до теплиці, Тео вирішив поглянути на новоприбулого з будинку, однак про те, що це не батько, він зрозумів із солодкого щебетання Лідії, яке чулося по всіх модулях.

— О, Марку, ти такий турботливий! Це так чудово, що ти вирішив нас із Мартою забрати! Впевнена, що Денис згадав би про мене не скоро, коли б у нього закінчилися чисті сорочки, не раніше! Йому навіть добре, що мене нема поруч, спокійно, — сміялася Лідія.

— Ну що ви, шеф не такий, — відповідав низький чоловічий голос.

— Такий, такий, хоча те, що ти його захищаєш, це так мило. Ти — диво, Марку, — щебетала вона, і Тео, зазирнувши через шпаринку, бачив, як Лідія поглядає на доньку, яка, склавши руки на грудях, стояла біля стіни.

— Ти зарано, — сухо сказала Марта.

— Був неподалік.

— Якась справа?

— Дещо перевіряв.

— Що саме?

— Увімкнувся аварійний маяк на території недобудованої атомної станції. Літав перевіряти, що там.

— І що там?

— Сигнал подає старий розбитий контейнер, занесений піском, мабуть, після бурі. Як давно він там лежить — не ясно, і чому тільки зараз увімкнувся маяк — теж незрозуміло.

— Номер просканував?

— Так, повернуся, відправлю в центр.

— Ясно.

Тео, затамувавши подих, позадкував до теплиці. Вже поруч із дверима він важко перевів дух. Мабуть, удар плазмової гармати закоротив на контейнері все, що можна було, і от тепер, полежавши, якимось дивом на ньому увімкнувся аварійний маяк. Як це не сталося, коли Аян з друзяками перевозив свою здобич, окрім як небувалим везінням вояки, пояснити важко. Вояки... Якщо цей Марк дивився на трекер, то, мабуть, бачив, що на фермі Аян і Боб. Він же не почне їх шукати, щоб привітатися?

Із роздумів Тео вивів голос Марти.

— Мамо, ми їдемо, нема часу лишатися на вечерю. Марк при виконанні, і йому потрібно повертатися. Правда ж, Марку?

— Та я... — почав невпевнено той.

— Їдемо. Повечеряємо в Порту.

— Марку, може, ти повечеряєш у нас? — оживилася Лідія.

— Якщо ви запрошуєте, то як я можу вам відмовити? — засміявся Марк.

— Чудово! Я приготую пасту, а до неї... О, швидше поїхали, у мене є чудова ідея!

Прощання з дітлахами було шумним, але коротким, з поспішною обіцянкою на прохання малечі приїхати ще найближчим часом.

Тео слухав і не розумів: радіє він, що вони їдуть, чи ні, але Марка потрібно забирати з дому однозначно. Марта знає про оборудки старого лиса, а от цей коп, мабуть, ні, і Стефан з Борисом в браслетах Аяна і Боба ще той сюрприз для нього, якщо гляне на трекер, хоча, хлопці не у вітальні. Сховалися?

Ніби у відповідь на його питання Стефан і Борис визирнули із сусідньої теплиці і на їхній мармизах сяяли шкодливі посмішки.

— Їдуть? — прошепотів Стефан, і Тео кивнув, усміхнувшись у відповідь.

— Хоч поїмо в тиші, бо ця тітка мене вже задовбала. Як чоловік із нею живе? — стишено засміявся Борис.

Тео знизав плечима. Він із Лідією тільки раз снідав, але враження жіночка лишила незабутні.

Невдовзі до них прийшла Ада і повідомила, що вони всі можуть виходити: гості поїхали. Хлопці поспішили до кухні, Тео пішов слідом, намагаючись не думати про те, що з ним ніхто не попрощався. З іншого боку, хто він такий?

МАРК