Читати книгу - "Шибайголови, Олександра Малінкова"

Вероніка.

Увечері розмова з сестрою трішки підняла настрій. Хоч в неї все добре! Хай Інка з Іллею напару, вкусять себе за … лікоть! 

Аліна мене навіть вгості запросила! 

Якщо з'їздити до неї у п'ятницю, то до суботнього вечірнього виступу можна встигнути повернутися. Та ще й батьки збираються всі вихідні провести на дачі. Не треба буде пояснювати та придумувати куди це мені треба в суботу та ще й пізно увечері. І так! вони не знають про мій виступ. 

Чому не сказала? Напевно, щоб не переймалися зайвий раз! Це не якийсь там брудний секретик! Все досить пристойно. Просто гарне шоу де на першому місці емоції та високий сенс, які можна передати за допомогою рухів. Я буду в образі темного занепалого Янгола, який пройшов свій важкий шлях до звершувача долі.

Глянула на годинник, а потім зібрала волосся у хвіст, переодягнулася, перекинулася кількома фразами з батьками й вийшла з будинку. 

Хочу ще трішки повторити виступ для шоу. Домовилася з викладачем, буду сама в танцювальній залі, а отже ніхто не буде заважати. 

До спортивного клубу дісталася досить швидко, дві зупинки на маршрутному таксі. Зал зустрів суцільною порожнечею та тишею. Скинула  светр, залишилася в чорних легінсах та такого ж кольору топі на тонких бретелях. Увімкнула музику на смартфоні. Набрала повні легені повітря, потім видихнула! Раз, два, три… 

Повільні плавні рухи змінюють більш інтенсивні. Я наче відчуваю цей образ. Ледве торкаюся підлоги, знову й знову підстрибуючи, обертаючись навколо. Серце б'ється нестримно… 

Трек добігає кінця. Але наступну спробу не починаю. Маю трішки перепочити. Вирівнюю дихання. Підходжу ближче до дзеркала на всю стіну. Вдивляюся у власне відображення. Що я зараз відчуваю? Втому, виснаження, порожнечу та спустошення… Торкаюся холодного скла. Наче ось зараз ще мить і потраплю у задзеркалля. У світ де немає більше: зла, болю, відчаю…

Подих перехоплює, серцебиття прискорюється…

Слава.

- Ходімо, щось покажу! - Очі Дена таємниче мерехтять у темряві спортивного залу.

Слухняно йду за ним. Втома вже майже валить з ніг. Черговий енергетик залитий у шлунок вже не допомагає. Та заснути не можу! Просто лежу на ліжку, а втомлений мозок все ще працює на повну…

Він дістає з кишені ключ і відчиняє двері. Очі вже звикли до темряви. Кімната де я опинився інша. Вона наче вікно в інший світ. Потаємне прозоре скло з одного боку і дзеркало з іншого.

- Я думав такі стіни бувають лише у відділках поліції! - Тихо промовляю.

Ден хитро посміхається і йде геть. 

- Я скоро повернуся! - Кидає вже біля виходу не обертаючись. 

Лишившись насамоті я зосереджуюся на дівчині за склом яка виконує свій танок: палко, зосереджено, так що відчуваю її стан,  її біль… Кожен рух, кожен подих, кожен стрибок…

Я хочу до неї доторкнутися і це бажання жагою розливається судинами. Я хочу знову відчути тепло і ніжність її тоненьких пальчиків, коли вона торкалася мого тіла. Я хочу знову відчути її губи на смак, зім’яти їх пристрасно й не зупинятися, сплітаючись з нею в палкому танці бажання. Я втомився контролювати себе. Це виснажує більше ніж відсутність сну… 

Тулюся чолом до холодного скла. 

Ось Ніка теж зупинилася. Переводить подих. Підходить ближче. Ще ближче. Наче відчуває мою присутність. Погляд прямісінько в мої очі. Мурахи по тілу! Так буває? Містика? Кладе свою долоню на те місце де по іншу сторону дзеркала торкається  моя рука. 

Обертаюся від кроків, які тихо лунають у суцільній тиші.

- Нам вже пора! - Знову пошепки промовляє Ден.

Як здогадався, що вона мені подобається? Хоча в таких людей добре розвинена інтуїція. І щойно я підтвердив своїми діями його здогадку.

- Хочеш, щось покажу? - Цікавиться він, киваю у відповідь.

Сідає навпочепки біля свого рюкзака й дістає звідти мініатюрний лептоп. 

- Ось поглянь! - Показує мені екран свого пристрою. 

- Цей будинок, а це стільникові оператори тих хто в ньому але без номерів мобільних телефонів! - Промовляю вслух те що бачу на екрані.

- Так - Він ствердно кивнув. - А зараз? - Чергова його маніпуляція. 

- Ось мій мобільник. Твій… 

- І її. - Ден загадково посміхнувся. 

- Через мережу wi-fi? 

- Ну є і інші способи, але так було найпростіше! - Погодився мій приятель.

- То це те що ти хотів мені показати? - Мої вилиці напружилися, я відвернувся від нього.

І от чому. Спокуса занадто велика. Це як той заборонений плід, який на гарній тарілці підсунули до тебе ще ближче. Ти дивишся на нього й тримаєш себе за обидві руки, щоб не схопити його, бо знаєш, якщо втратиш контроль і це станеться вже ніхто і ніщо не зможе видерти цей “плід” в тебе з рук. 

Знаю, яке питання крутиться на Вашому язиці? ЧОМУ НІ? Чому? А навіщо їй божевільний айтішнік, який останні роки тільки те й робить, що намагається не втратити себе… Достатньо? Ще? Бо ВОНА це НАЗАВЖДИ! На перекір усьому, незважаючи ні на що, як дві частинки чогось цілого, які притягуються один до одного з шаленою швидкістю. Тільки ця швидкість може спалити нас обох вщент.