Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Пробудження було важким – морально. По-перше, одразу настало чергове усвідомлення, що я аж ніяк не у гуртожитку і все це – не мій страшний сон. По-друге, у люб’язно надану мені спальню мене теж не відтранспортували – мабуть, у рамках все того ж покарання за розпиття спиртних напоїв у надмірній кількості та спокушення викладача на це ж непотрібне дійство. По-третє, ой-й-й!..

Я лежала, уткнувшись носом в чоловіче плече, на його руці, яку він простяг під моєю шиєю, ще й обійняв мої ж плечі. Моя ліва рука обіймала Колвіна, звисаючи десь у районі його лопатки, а ліва нога – зухвало так, без усякого сорому – обвила його стегно. Його права рука також, цілковито без того ж сорому – а що: усі свої, усе своє – лежала на моєму стегні, дякувати, хоч вдягнутому. Моя свідомість бадьоренько та мальовниче живописала мені цю картинку у яскравих, хоча, виходячи з сутінок, вже не в таких яскравих тонах, і мені стало дуже, дуже незручно. Це ми весь день проспали, та ще й обіймаючись?!

«Чо-о-орт!» – промайнуло в голові.

Та, схоже, простогнала я це вголос, тому що одразу ж пролунало насмішкувате покашлювання й голос слідком за ним:

– Спляча красуня прокинулась? Бо я вже подумував: чи не розбудити її традиційним казковим способом?

Я повільно підтягла усі свої кінцівки до себе, втиснулась у спинку дивана, відсторонюючись від чоловіка, й спробувала прийняти вертикальне положення, старанно відводячи очі в бік. Цю свою дурість я точно запам’ятаю. За ступенем божевілля вона, здається, перевершила мою спробу вбитись об ту бісову пантеру!

Боковим зором я бачила, як Колвін підвівся, зробив пару кроків в обхід кавового столика й завмер навпроти мене:

– Лєра, чай будете?

Не здіймаючи на нього очей, я мовчки мотнула головою на знак згоди.

– Чорний, зелений, трав’яний?

– З отрутою, – буркнула я.

Професор розсміявся:

– Ця опція вам не надається! Значить, заварю з м’ятою, – зник він на кухні.

Я відкинула голову на спинку дивана й застогнала вголос. Була б зараз у рідному світі – бігла б, тільки п’яти кивали! А тут і бігти нема куди. От як тепер дивитись в очі Колвіну?!

– А ти з мене приклад бери: дивись, наче нічого не сталось, – пролунав хрипкий голос поряд.

Навіть не смикнулась – здається, починаю звикати до подібних несподіванок, як і до читання думок. Поруч на дивані матеріалізувався, хитро примружуючись, Тиміш:

– На тобі борг. Я чув.

– Тиміш! – долетіло з кухні. – Не нахабній!

– Та ж  я у рамках дозволеного, – повернувся він до мене.

Окинувши поглядом його кудлату фізіономію, я приречено зітхнула:

– І, що я повинна?

Він вилучив із надр своєї кишені дерев’яний гребінь й простяг мені:

– Причеши!

Я взяла до рук цей старовинний прототип сучасного гребінця й мимоволі замилувалась ним: вздовж верхньої частини було нанесено витончену різьбу у вигляді рослинного орнаменту, що сплітався з якимось позначками, схожими на руни. Почулось нетерпляче покашлювання домовика. Я встала на дивані та, обпершись об його спинку, почала обережно приводити до ладу явно триста років нечесану шевелюру. Волосся Тимоша було кольору зрілого жита, а на доторк – м’яке та шовковисте. Розчісувати його було просто задоволенням. І, чим довше я проводила по ньому гребінцем, тим яскравіше воно ставало, поки взагалі не палахнуло світінням та заіскрило…

Так і завмерши з гребінцем у руках, я втупилась у ті іскри, котрі тим часом почали обсипати мої долоні, змушуючи і їх світитись. Пролунали кроки та звук забрязкотівшого посуду: у кухонному отворі стояв Колвін з двома блюдцями у руках та філіжанками на них, й ошелешено дивився на мене. Мій вигляд, судячи з усього, мало чим відрізнявся від його. Зате Тиміш сидів задоволений, примлілий і ледь не муркотів котом. Зрозумівши, що його вже ніхто не розчісує, домовик дістав із кишені вже люстерко, помилувався в нього, задоволено мугикнув і, зі словами:

– Тепер і до Христини на чай з булочками не соромно, – зник, не забувши вихопити з моїх рук гребінець.

А я так і стояла на дивані та витріщалась на долоні, що просто таки палахкотіли. Колвін, нарешті, відмер та, рушивши у вітальню, поставив чашки з чаєм на столика, після чого також втупився на мої руки. В мене все ж вистачило сміливості підійняти очі на професора – не інакше, як Тиміш посприяв діловою порадою – і, витягши уперед долоні, просипіла:

– Це що?!

Колвін повільно наблизився до мене й тремтячими (я це бачила!) руками торкнувся моїх, дбайливо ховаючи їх у своїх долонях. Сяйво миттєво розтеклось, обволікаючи собою дві пари рук, спалахнуло і всоталося усередину, обдавши нас наостанок хвилями якоїсь енергії, судячи з того, що хитнуло не лише мене, а й професора.

Я нервово зглитнула:

– Ви мені поясните, нарешті?!

Міцні чоловічі руки, підхопивши мене попід плечі, поставили на підлогу та, ледве не силоміць всадовили знов на диван. Колвін опустився поруч:

– Пийте чай, Валеріє.

Я розвернулась до нього і, якщо в ньому не залишилось двох наскрізних димних дірок, то лиш через те, що я такою силою не володію:

– Ви знущаєтесь?!

Колвін, наче нічого і не трапилось, зробив пару ковтків та, цілковито рівним спокійним тоном, сповістив:

– Мені необхідно відлучитись на декілька днів: три-чотири, максимум – п’ять. Повернусь, і ми докладно поговоримо, – помітивши мою мало не озвірілу фізіономію, з посмішкою додав, – і я обіцяю, що надам під ваші тортури свою нещасну персону.

Він потягся рукою, щоб прибрати з мого обличчя неслухняний локон, та я сахнулась в бік із виглядом, що будь я драконом – і вогнем би пихнула! По губах чоловіка ковзнула болісна посмішка, а в очах застигла туга, немов безодня – вічне провалля. Що ж таке він приховує, щоб зсередини його мучив такий біль?! Я навіть пожалкувала через свою бурхливу реакцію, та ненадовго, тому що, вибачте, але тотальна відсутність інформації призводила мене не в найкращий стан. Тому я продовжила палахкотіти праведним полум’ям. Фігурально висловлюючись.