Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

за ногами… Ось уже п’ять хвилин ти мене не помічаєш, ти вже про мене забула — ти пантера Бродвею, яка танцює на вулицях і у вікні будинку, затягнута з головою в нову гру, яка стирає й доповнює попередні, танцюючи свій дикий танець довкола тіла полеглої жертви. З підлоги, через ґратки ніг, я бачу, як ти знімаєш черевики, припіднімаєш спідницю, щоб показати свої стегна, вихиляєш сідницями, ми активно тобі аплодуємо, ми завжди тобі аплодуємо, ти топчешся по Ромуальдо, і ми теж ставимо йому на груди ногу, якщо він намагається підвестися. Андрес шукає мене і знаходить.

— Дивися, Ромуальдо, яку гарненьку річ я знайшов. Хочеш її? Лови подачу, Анісето…

Моя голова летить у повітрі, Анісето її ловить, він кидає мене, і тепер Антоніо мене ловить, кидає мене ще раз, я лечу, лечу, мої жилясті вуха плескають об повітря над головами дітей, що граються зі мною, ніби з велетенським м’ячем, Тіто, Ґабріель, заклякла Ірис верещить: чончон, Ромуальдо — це чаклун, він перетворив мого Велетня на чончона, — а я й далі літаю, літаю легесенько, перетворившись на чончона, перелітаю з рук у руки, доки хтось не впускає мене на підлогу. Від удару мені забивається вухо. Я не маю рук, щоб доторкнутися до цього сірого шматка пам’є-маше, який мені болить у місці, де відлущилася фарба.

— Обережніше з моєю головою, вилупки, кажу вам…

— Голова нашого шанованого…

— Не замастіть мені її, виродки…

— Дивись, Ромуальдо. Бачиш? Ось тут, біля вуха, вона відшаровується. Краще взагалі прибрати цей шматочок.

Одним ривком Ансельмо відриває мені шматок вуха і демонструє його нам під оплески й крики. В нього відбирає його Ірис. Вона стає навколішки, щоб наново приробити мені шматок вуха, але не може, він не клеїться, хтось копає мене, а згодом розчавлює шматок мого вуха. Ірис завмерла на місці поруч зі мною, вона плаче, бо знає, що станеться, знає, щó ми, розпалені забавою, зробимо зі мною, а рук, щоб захиститися, чи ніг, щоб утекти, я не маю, самі лише очі, щоб ними бачити, і ця тонка шкіра з фарби, щоб нею відчувати.

— Гляньте, що ви зробили з вухом, хазяїн мене приб’є, ви навмисно його надірвали, покидьки, ви мені заплатите за ремонт.

— Не буде ніякого ремонту. Ти влип.

Вони передають мене з рук у руки, впускають мене на підлогу, підкидають у повітря, Ірис ганяється за мною, щоб порятувати, вони дають їй мене спіймати, а потім виривають із рук, ні, ні, не вбивайте велетня, він хороший, вони знову запускають мене в повітря, побитого, стражденного, подряпаного, сіре пап’є-маше визирає з-під моєї шкіри, фарбованої в різні кольори, вони впускають мене на підлогу, від мене відлітає капелюх, від цього мені принаймні не боляче. Ромуальдо підповзає туди, де мене залишили, до ніг одного з нас — Ансельмо. У той момент, коли Ромуальдо зібрався був закрити мене своїм тілом, щоб захистити, Ансельмо відпихає мене ногою, і я кочуся до ніг Анісето, який запитує:

— Ну то що, повернеш Тіто гроші?

— Ні.

У відповідь Анісето копає мене в обличчя, його нога впивається у мою понівечену плоть, що полонить цю ногу, яка мене руйнує, я знову не маю обличчя, мої риси почали розчинятися, вони зникнуть, я вже майже не бачу своїми розтрощеними очима, я зостануся сліпим, ні, не сліпим, адже з мене самого нічого вже не залишиться, Анісето починає походжати зі своєю лапиською всередині мого обличчя, він розтоптує мене зсередини, решта нас надривають животи зі сміху: блін, чуєш, як воно жмакається, який смішний цей дятел Анісето і цей бовдур Ромуальдо, який рачки його переслідує, щоб відібрати в нього голову, так, ніби вона була чимось іншим, як купою гамуззя з пам’є-маше, так, ніби він міг її врятувати, пом’яту, подерту, обшарпану, а дурнувата Ірис переслідує Ромуальдо, переслідує голову й Анісето, нащо вона їй, якщо зараз її можна хіба що викинути на сміття, намагаючись забрати її в Анісето, вона ще більше її дряпає, вона кричить від переляку, диви, вона тримає в руках капелюх, надягни його, Хіно, він тобі завеликий, танцюй, Хіно, з капелюхом Велетня на голові, танцюй, ось так, ось так мені до смаку, дівчинко моя, дай мені капелюха, тепер я його надягну, ні, я, я хочу, давай його розділимо, я візьму собі одне вухо, ні, ні, будь ласка, що ж мені скажуть турецькі добродії, як я розплачуся за голову Велетня, я ж бідний, через вас мене виженуть з роботи, ви мені заплатите за голову, дивіться, шматок ока, нікчемні вилупки, я піду до карабінерів, і вас усіх кинуть за ґрати, починаючи з тебе, Ґабріелю, ти ж у нас підпільний, тому будь обережніший, спробуй-но, кінчений Ромуальдо, якщо сюди прийдуть карабінери, ми розповімо їм, як ти експлуатував цю нещасну пришелепку Хіну, яка до того ж неповнолітня, як і ми всі, тобі двадцять один рік, а ти ще не служив в армії, гляньте, як плаче ця дурнувата дівка, тримає в руці ніс Велетня, станцюй із його цюцюркою, Хіно, танцюй, годі плакати, не будь дурепою, танцюй, кажу тобі. Відірви мені ще шматочок від голови, Ґабріелю, й мені, Антоніо, й мені, Тіто, я хочу інше вухо, ці кролячі зуби, розірви їх, один тобі, а інший мені, а коли прийдуть карабінери, ми розповімо їм про те, як ти експлуатуєш Хіну, яка вважає себе балериною, адже дівчисько й гадки не має, що вона насправді повія, а карабінерам зовсім не сподобається те, що ми розповімо, отож у програші залишишся ти, ну давайте, викличте хтось карабінерів, нам не буде нічого, а от тобі — буде, сутенере, дегенерате. Ні, Хіно, не йди, ти маєш давати свідчення, коли прийдуть карабінери, гляньте на Андреса, танцює з носом, ніби це його цюцюрка, це єдине, що від мене залишилося, до цього мене скоротили, мій величезний ніс перетворений на фалос, я порожній безсилий фалос із пап’є-маше, більше нічого, тепер я весь обвислий, без крові й нервів, хтось ухопив мене, досить, відпусти цюцюрку, куди це поділася дурнувата пришелепкувата Ірис, вона ж пропустить найцікавіше, вона втекла, бо боїться карабінерів, досить, Ансельмо, досить, відпусти його, ви мені його подряпаєте, навіщо ви рвете його, якщо ви вже й так порвали все, гляньте на підлогу, вона вся в клаптях голови Велетня, вона була така гарна, ні, ні, не руйнуйте хоча б це, тільки це зосталося від мене, залиште мені його, вони виривають один в одного фалос, шматують