Читати книгу - "Здіймається буря"

Коли воєвода повернувся до тунелю, сонце вже торкалося верхівок дерев. Вогнесерд зупинився та перевів подих, перш ніж заходити на галявину зі своєю здобиччю.

Коти, повечерявши, саме ділилися язиками. Одразу на вході його перестріла Мишошубка, аж Вогнесерд замислився, чи вона зумисне чекала його повернення.

— Тебе довго не було, — лагідно зауважила киця. — Усе гаразд?

Вогнесерд збентежено відвів очі. Він відчував, що про Хмаролапа найперше треба розповісти Синьозірці.

— Білошторм, поки тебе не було, організував вечірній патруль, — провадила Мишошубка.

— Ем… добре… дякую… — затнувся кіт. Мишошубка ввічливо кивнула та відступила вбік.

Вогнесерд дивився їй услід і знай повторював собі, що втрата Хмаролапа ще не означає, що він зостався геть сам у Клані. Більшість котів, здається, приймали його як воєводу, незважаючи на порушення в ритуалі назовництва. Вогнесердові не вистачало хіба певності в тому, що Зореклан дотримується такої само думки, і через це давні страхи обсідали його, ніби чорна галич. Чи була втрата Хмаролапа знаменням від Зоряного Клану? Чи не карали предки Громовий Клан, віднявши у нього потенційного вояка? А то й гірше: чи не означало це, що кицюням не місце у Клані?

Вогнесердові почало здаватися, що від тривоги підкошуються лапи і він ось-ось упаде. Воєвода кинув свою здобич на купу свіжини та роззирнувся. Піскошторма лежала біля Вітрогона, тримаючи в лапах горобчика. Вогнесерд аж здригнувся, коли руда кицька скрушно на нього зиркнула. Він знав, що йому доведеться вибачитись, проте спершу належало поговорити із Синьозіркою про Хмаролапа.

Воєвода підійшов до кубла провідниці, привітався і попросив дозволу ввійти. Він здивувався, коли відповів йому Білошторм. Вогнесерд просунув голову крізь лишайники і побачив, що Синьозірка лежить у кублі, підвівши голову, і ділиться язиками з Білоштормом. Це вперше за скільки часу Громова провідниця поводилась, як і всі інші вояки, насолоджуючись товариством вірного друга. Тож, побачивши заспокоєний вираз на обличчі Синьозірки, Вогнесерд відігнав думку про те, щоб турбувати її поганими новинами. Він скаже їй потім.

— Так, у чому справа? — запитала Синьозірка.

— Я… я думав просто, може, ти голодна, — затнувся Вогнесерд.

— Ой… — провідниця наче збентежилась. — Дякую, та Білошторм уже приніс мені поїсти, — вона кивнула на недоїденого голуба, що лежав на долівці кубла.

— Ем… добре, тоді смачного тобі, — і воєвода швиденько втік, перш ніж провідниця встигла запитати, де це він блукав.

Вогнесерд повернувся до купи свіжини, взяв ту саму мишку, що спіймав, і поніс до куща кропиви, під яким лежали Піскошторма з Вітрогоном.

Руда киця щойно помітила, що він до них наближається, відвернулась і напоказ заходилась відгризати крильця від свого горобця. Вогнесерд поклав свою мишку на землю.

— Здрастуй, — привітався з ним Вітрогон. — Я вже думав, ти пропустиш вечерю.

Вогнесерд спробував відповісти приязно, проте муркотіння вийшло якесь різке.

— Важкий день.

Вітрогон глянув на Піскошторму, яка досі не звертала на воєводу жодної уваги, і Вогнесердові здалося, що вуса худого вояка смикнулися.

— Мені шкода за те, що сталося, — прошепотів воєвода до Піскошторми.

— Тобі й має бути, — промурмотіла вона, не підводячи голови.

— Ти хороша подруга, — провадив Вогнесерд. — Пробач, що змусив думати, наче я тебе не ціную.

— Якщо так, то наступного разу спробуй дивитися далі своїх вусів!

— То ми знову друзі?

— Ми завжди друзі, — просто відповіла вона.

Вогнесерд, відчувши неабияке полегшення, сів поруч із подругою й заходився гризти свою мишку. Вітрогон не промовив ні слова, проте його очі радісно поблискували. Дружба воєводи з Піскоштормою, вочевидь, привертала увагу інших вояків. Вогнесерд незграбно роззирнувся галявиною і відчув, як уздовж хребта йому мимоволі пробіглась орда мурашок.

Темносмуг сидів під кублом новаків і спілкувався із Зололапом. Вогнесерд замислився, чому це він говорить із новаком Порохошуба, замість вечеряти з іншими вояками. Зололап хитав головою, але темний смугастий кіт усе говорив і говорив, аж поки новак потупив очі та побрів галявою до куща кропиви.

Вогнесерд смикнув вухами. Із того, як Темносмуг дивився на молодого сірого котика, було ясно, що щось не так.

Зололап спинився біля Вогнесерда, все його дрібне тільце напружилось, а хвостик нервово посмикувався.

— Щось не так? — запитав Вогнесерд.

— Та я собі думав, де Хмаролап, — нявкнув Зололап. — Він казав, що до вечері буде.

Воєвода глянув над головою новака на темного кота, що пильно спостерігав за ними, а в його бурштинових очах сяяв неприхований інтерес.

— Скажи Темносмугові, що як йому цікаво, то він може й сам у мене запитати! — форкнув кіт.

Зололап здригнувся.

— Я… мені шкода, — затинаючись, пробелькотів він. — Темносмуг мені сказав… — новак шаркнув лапами і зненацька підвів голову, глянувши просто у вічі Вогнесердові. — Власне, то не лише Темносмуг цікавиться. Я також переймаюсь. Хмаролап обіцяв, що до цього часу повернеться, — сірий котик наче завагався і відвів погляд, проте додав: — Що б він там не робив, а свого слова завжди дотримується.

Вогнесерд обімлів. Він і подумати не міг, що Хмаролап спромігся зажити поваги серед своїх побратимів, достоту як вояк. Але що Зололап мав на увазі під «що б він там не робив?»

Розділ 13

— Із Хмаролапом усе добре? — запитав Зололап.

Вогнесерд кліпав очима, підбираючи слова, щоб пояснити зникнення Хмаролапа.

— Мені здається, він покинув Клан, — нарешті промурмотів воєвода. Не було сенсу й намагатися приховувати те, що трапилось.

Зололап широко розплющив очі від подиву і збентеження.

— П-покинув? — відлунням повторив новак. — Але він… він би нам сказав. Тобто Хмаролап же не збирався там залишатися'.

— Залишатися де? — гостро запитав Вітрогон, сідаючи. — Що відбувається?

Зололап винувато глянув на Вогнесерда, знаючи, що зраджує таємницю друга.

— Повертайся до вечері, — лагідно нявкнув Вогнесерд. — Передай Темносмугові, що Хмаролап повернувся до свого життя кицюні. Нема з чого робити таємниці.

— Я просто не можу повірити, що він насправді пішов, — сумовито нявкнув Зололап. — Мені його справді не вистачатиме.

Котик повернувся і пішов до новацького кубла, біля якого вже голодною совою сидів Темносмуг. До заходу сонця новини розійдуться цілим табором.

— То куди зник Хмаролап? — запитав Вітрогон.

— Повернувся назад до Двоногів, — відповів Вогнесерд, і кожне його слово важко, наче камінь, падало в лісовому повітрі.

У його вухах досі лунав відчайдушний плач про допомогу, проте Вогнесерд не бачив жодного сенсу вибачатися перед іншими за свого непутящого новака. Як він міг переконати Клан, що Хмаролапа забрали всупереч його волі? Усі пам’ятали, що малий так розжирів на подачках Двоногів.

Вітрогон спохмурнів:

— Темносмуг буде