Читати книгу - "На твоєму боці, Уляна Пас"

– Чого стали? Працювати будемо? – кричить невдоволено і забирає у мене з рук лопату. Ян починає згрібати відходи, а ми з Давидом здивовано переглядаємось. 

Він не поїхав… Не залишив мене тут… Чому? 

Поки що не наважуюсь про це запитати, тому що Ян дуже злий. Поки він згрібає сміття, я йду по корм і насипаю його собакам. Люсі постійно поруч зі мною. Вона дуже мила, і якби у мене була можливість, я б забрала її до себе. 

– Лізо, перепочинь! – Давид наближається до мене зі склянкою кави й дає мені її. Іншу несе Яну, і той її приймає. 

Знаходжу місце у затінку, де не так спекотно, і сідаю на якісь старі дошки. Люсі вмощується біля моїх ніг, і я гладжу її по голові. 

– Вона до тебе прив’язалась, – говорить Ян, вмостившись поруч. Він робить ковток кави та кривиться. Йому явно не подобається, але виливати її він не поспішає. 

– Якби у мене був власний дім, я б забрала її до себе, – кажу впевнено і також роблю ковток. – Собаки не винні у тому, що залишилися без господарів. Вони, як і люди – хочуть сім'ю. Щоб їх любили та гладили за вушком. 

– Мабуть, так і є, – Ян знову п'є і думає про щось своє. Мабуть, про те, що він взагалі тут робить. 

– Твій тато буде задоволений. Ти чудово виконав свою роботу, – кажу і пізно розумію, що не варто було зачіпати цю тему. 

Ян витріщається на мене, а я не розумію, злиться він чи ні. Він допиває залишки кави, викидає склянку у смітник і підводиться на ноги. Мовчки продовжує працювати й більше не демонструє, що йому тут не подобається. 

– Дякую, Яне, Лізо! Ви добряче сьогодні допомогли, – Давид тисне руку Мазуру після того, як ми переодягнулися і зібралися їхати додому. 

– А можна буде ще сюди приїздити? – питаю. – Коли буде нагода?

– Звісно! – киває Давид. – Люсі буде рада тебе бачити. Запиши мій номер про всяк випадок. 

Давид диктує цифри, а я вбиваю їх у телефон. На прощання навіть обіймаємось, а коли сідаю в BMW Яна, так сумно стає…

– Ти плачеш? – питає Ян, коли автомобіль рушає. 

– Та ні, – поспіхом витираю сльози та дивлюсь на нього. – Просто сумно. Шкода собак. До речі, не скажеш, чому залишився? Ти ж міг вже давно бути в місті. 

– Сам не знаю, – хмикає Ян. – Спочатку мене все це бісило, а потім, коли пішов переодягатися, щось наче перемкнулось у голові. Тому і вирішив залишитися.

– Дуже… розгорнуте пояснення, – фиркаю. – У твоєму стилі. 

– Тепер моя черга запитувати, – заявляє Ян. – Не скажеш, що робила в ресторані? Ти не схожа на дівчину, яка відвідує подібні місця. 

– Домовлялася про роботу! – випалюю перше, що на думку спадає. – І зовсім не очікувала побачити тебе там. Ой, точно! Робота! 

Згадую, що сьогодні на мене ще клуб чекає і я катастрофічно запізнююсь. 

– Що таке? – цікавиться Ян. – Тобі ще кудись треба?

– Я сьогодні у клубі працюю. Офіціанткою, – пояснюю. – Ти можеш швидше їхати? Якщо запізнюсь – мене звільнять! 

– Тоді тримайся, рятівниця знедолених тварин. Домчу за двадцять хвилин! – Ян мені усміхається, а я знову залипаю на цій усмішці. 

Здається, ми можемо стати друзями, адже сьогоднішній день був особливим. Ми майже не сварилися. Та коли бачу, як усміхається, Ян зовсім не про дружбу думаю…

Тепер я знаю, що він може бути хорошим, але поки що і сам цього не розуміє.