Читати книгу - "Драконяча відьма, Настуся Соловейко"

До базарного дня час ще був. Я вирішила, що піду з ним до селища, що б не сталося. Якщо ліс не випустить рудоволосого – що ж, нехай.

Тоді, розкажу йому правду. Не всю, не до кінця, звісно. Просто розповім, що це магічний ліс, і що він драконоборець, якого я врятувала.

Черепус мій план не схвалював, та, що ще я могла зробити?

Скажу, що назвала його своїм нареченим, бо злякалася. Якщо подумати, так і було.

Від такого рішення з душі наче камінь впав.

Я навіть перестала уникати драконоборця. Іноді, він просив мене почитати йому книги, що тіснилися у невеличкій шафі. З подивом зрозуміла, що в нього гострий розум, коли ми сперечались добре чи погано вчинив хтось із персонажів історій.

Дивно, та коли хочеш, щоб час летів скоріше, він плине повільно, немов вода у тихій річці, а коли тобі добре – несеться стрімким гірським потоком.

Ніч Вклоніння Предкам настала для мене непомітно.

Дочекавшись, допоки чоловік міцно засне, я тихенько вислизнула на вулицю.

Прихопивши сумку із потрібним знаряддям, покрокувала до озера, де на мене вже чекав Черепус.

Йти треба було досить далеко. Глибоко у лісі, майже біля одної з Драконячих гір, розкинулася невеличка кругла галявина.

Навколо неї тісним кільцем росли ароматні Лонії. Величезні дерева, з рожевим листям, що солодко пахло. Те, що треба для ритуалу призиву!

Дійшовши до потрібного місця, першим ділом я витягла із сумки дванадцять товстих свічок.

Взявши першу до рук, я подула на кінчик гніту й свічка запалала синім полум'ям. Цього фокусу навчилася ще в дитинстві. Таке можуть робити навіть відьми з мізерним даром.

Поклавши свічку на землю, дістала наступну, поступово формуючи ідеальне коло.

Покінчивши з цим нехитрим завданням, почала викладати дрова для вогнища. Дрова ці були не звичайні, до того, я пів року тримала їх у відварі дванадцяти трав.

Розпаливши вогонь, що жадібно впився у духмяне дерево, я підвісила казан.

Черепус весь цей час мовчав із захватом спостерігаючи за моїми діями.

Не знаю чому, та саме Ніч Вклоніння Предкам викликала у Холодного найбільшу радість.

Коли питала його чому, він гордо випинав кістки на грудях і відповідав одне й те саме:

– Без твоїх предків не було б тебе, а без тебе мене.

Я тільки хитала головою.

Поступово світло від вогнища й свічок осяяло галявину.

Стояти біля вогню було приємно. Тепло зігрівало, а запах трав туманив голову.

Глянула на небо – темні хмари зовсім закрили червоний Ронд.

Значить, вже час!

Дванадцять трав, одну за одною треба було відправити у розпечений казан, голою звичайно.

– Давай, відьмо! – пританцьовував на місці Холодний.

Повільно, муркочучи під ніс знайомий з дитинства мотив, я розстібала ґудзики. Сукня впала до ніг важким комом.

Скинувши сорочку, потягнулася, наче кішка. Чи може бути щось більш природне, аніж стояти тут у червоному сяйві Ронду, підставляючи тіло теплу магічного вогнища?

Схопивши оберемок кривавих Мавпій, я голосно заспівала:

– Відьму першу я вшаную, і криваву її суть, Ельза Чорна най дарує вірну вдачу, чисту путь!

Не перестаючи співати, вкинула траву у казан, спершу з нього повалила чорна пара, а потім з’явилося лице відьми. Чорне, як ніч волосся й криваві очі блимнули й згасли – видіння розтануло.

– Відьму другу я вшаную, хоч і вбивцею була, Розамунда Синевицька завжди помстою жила!

Цього разу над казаном з’явилася рудоволоса красуня.

– Відьму третю я вшаную, Лілібет з кривавих мхів, тільки зло і тільки муку приносила вона всім!

Чорноока блондинка хижо посміхнулася й зникла.

Так одна за одною з’явилися дванадцять відьом мого роду. Черепус радісно носився за мною по кругу, фальшиво повторюючи мелодію пісні.

Мені не дуже подобалися слова, та вони були лише відбиттям суворої правди. Всі ці відьми вбивали, приносили жертви і я одна з них. Хоч, нікого і не вбила.

Коли остання травинка впала у казан, одна за одною, біля дванадцяти свічок повстали дванадцять відьом. Такі самі голі, як і я.

Невідомо звідки полилася музика і відьми хором заспівали:

Як на кривавому схилі,

Відьма прекрасна,

Тихо жила!

Зла не робила,

Зілля варила,

Із чистих зірок,

Ковдру плела!

Та люди не знали,

Люди не знали,

Що серцем чиста вона!

Костри запалали!

І відьма згоріла,

І вогнищем тим,

Усіх прокляла!

Повітря навколо мене загуділо, сповнилося свистом і криками, музика ставала все голоснішою, я крутилася і крутилася, підхоплена хвилею теплого вітру.

Холодний замахавши кістяними крилами, стрімко піднявся у височінь.

Спів поволі стихав і відьми одна за одною зникали, гасли їхні свічки.

Важко дихаючи, я впала на спину біля вогнища. Піт тік по скронях. Осінній вітерець приємно холодив тіло.

Думки мимоволі потягнулися до чоловіка, що спав зараз у моїй хатинці.

Цікаво, якби він побачив мене зараз, пригадав би все?

Несподівано почувся сміх. Я різко сіла й роззирнулася:

– Хто тут? – спитала голосно.

У відповідь знову пролунав сміх і з казану піднявся густий різнобарвний дим.

Червоні, сині, жовті, зелені сполохи осяювали галявину.

Ніколи такого ще не було!

Я вигнула брови. Черепус вже, певно, далеко звідси – лякає селян, собі на радість.

Схопивши палку, хотіла загасити вогонь, та палка ковзала, не торкаючись дров. Тим часом кольоровий туман розповзався вздовж галявини, спалахуючи тьмяними вогниками.

Розгублено споглядаючи цю дивовижну картину, я не одразу відчула важкий погляд, що буквально свердлив потилицю.

Розвернувшись, зустрілася очами із жовтими колодязями, на дні яких тліли чорні вуглі зіниць.

Драконоборець стояв спершись на дерево й схрестивши руки на грудях.

Забувши про все на світі, я наче приросла до землі, не знаючи, що сказати.