Читати книгу - "Сяйво"

– Розумію.

– Але я знаю, що вони відчувають, – сказав Денні. – Цьому я ніяк не можу зарадити. Я знаю, що ви відчуваєте також. Я зробив вам боляче. Мені так жаль.

– Та просто голова поболює. Бували в мене похмілля й важчі. А інших людей ти вмієш читати, Денні?

– Я ще зовсім читати не вмію, – відповів Денні, – хіба що лише кілька слів. Але тато хоче мене навчити цієї зими. Мій тато був навчав читання і письма у великій школі. Здебільшого письма, але він і читання також знає.

– Я питаюся, чи можеш ти розпізнавати, що думають всякі люди.

Денні замислився.

– Можу, якщо це голосно, – нарешті сказав він. – Як от місіс Брант про штани. Або як колись ми з мамою в тій великій крамниці вибирали для мене черевики, так там був один великий хлопець і він дивився на приймачі і думав про те, як би йому собі забрати таке радіо, але щоб не купувати. А потім він подумав: а якщо мене зловлять? А потім подумав: мені так його хочеться. А потім знову подумав, а якщо його зловлять. Він себе цим доводив аж до нудоти і мене доводив до нудоти. Мама все балакала з тим чоловіком, що продавав черевики, тож я підійшов і сказав: «Хлопче, не бери того радіо. Іди геть». І він дійсно перелякався. І швидко пішов.

Хеллоран широко усміхався:

– Ще б пак. А щось іще вмієш робити, Денні? Тільки думки і почуття чи буває ще щось?

Обережно:

– А у вас буває ще щось?

– Інколи, – сказав Хеллоран. – Не часто. Інколи… інколи бувають видіння. У тебе трапляються видіння, Денні?

– Інколи, – почав Денні, – я бачу сни, коли не сплю. Після того, як приходить Тоні.

Знову потягнувся до рота його великий палець. Він ніколи, нікому, окрім своїх мами й тата, не розповідав про Тоні. Руку зі смоктальним пальцем він примусив знову опуститися на коліно.

– Хто такий Тоні?

І раптом з Денні відбувся один із отих спалахів чуттєвості, які лякали його найбільше; то було мов раптовий зблиск якоїсь неосяжної машини, яка може бути безпечною, а може й нести смертельну загрозу. Він був занадто юним, щоби знати до чого ведеться. Він був занадто юним, щоби зрозуміти.

– Що трапилося? – схлипнув він. – Ви мене розпитуєте про все це, бо непокоїтеся, хіба не так? Чому ви непокоїтеся за мене? Чому непокоїтеся за нас?

Хеллоран поклав свої великі темні долоні на плечі малюку:

– Перестань, – сказав він. – Скоріш за все, ніц нема. Але якщо й є щось… ну, в тебе в голові така потужна штука, Денні. Тобі ще тра’ буде багацько рости, аби її опанувати, я так гадаю. Тобі тра’ бути сміливішим, ось що.

– Але я так багато чого не розумію, – вибухнув Денні. – Я розумію і не розумію! Люди… вони відчувають таке різне, і я їх відчуваю, але я не втямлю, що я відчуваю! – Він подивився нещасним поглядом собі на коліно. – Мені хотілося б уміти читати. Інколи Тоні показує мені написи, а я майже нічого з них не можу прочитати.

– Хто такий Тоні? – знову запитав Хеллоран.

– Мама і тато називають його моїм «невидимим приятелем», – сказав Денні, старанно вимовляючи ці слова. – Але він насправді справжній. Принаймні, я так гадаю. Іноді, коли я дуже-дуже стараюся щось зрозуміти, тоді він приходить. Він каже: «Денні, я хочу показати тобі дещо». І тоді я ніби зомліваю. От тільки… тоді є видіння, як ви казали. – Він глипнув на Хеллорана, ковтаючи клубок у горлі. – Раніше вони були гарними. Але тепер… я забув те слово, яким називаються сни, від яких жаско і плачеш.

– Кошмари? – запитав Хеллоран.

– Так. Це воно. Кошмари.

– Про це місце? Про «Оверлук»?

Денні знову задивився вниз, на свою руку зі смоктальним пальцем.

– Так, – шепнув він. А тоді продовжив схвильовано, дивлячись угору, просто в обличчя Хеллорану. – Але я не можу розказувати про це тату і ви теж не можете! Йому потрібна ця робота, бо це єдина робота, яку для нього зміг знайти дядько Ел, бо він мусить закінчити свою п’єсу, бо інакше може знову почати робити Оте Погане, і я знаю, що це таке – це напиватися п’яним, от що це таке, це коли він весь час напивався п’яним, оце й було Оте Погане, що він робив! – Він зупинився на межі сліз.

– Шшш, – Хеллоран притягнув Денні лицем до шорсткої шерсті свого піджака. Той легенько тхнув нафталіном. – Усе гаразд, синку. А якщо тому пальцю подобається в тебе в роті, дозволь йому втрапити, де він хоче. – Але обличчя він мав стурбоване.

Він продовжив:

– Те, що ти маєш, синку, я називаю це сяйвом, Біблія називає це видіннями, а є такі вчені, що називають це провидництвом. Я доста читав про це, синку. Я це спеціяльно вивчав. Усі вони кажуть про змогу бачити майбутнє. Ти це розумієш?

Денні кивнув, не відриваючись від Хеллоранового піджака.

– Я пам’ятаю, в мене на такий кшталт було найдужче сяйво з усіх, які на мене лишень находили… Мені несила його забути. То було тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого. Я тоді ще в армії служив, наша частина базувалася по той бік океану, в Німеччині. Це було десь за годину до вечері, я стояв біля раковини і садив чортів одному кухарчукові за те, що він надто товстою стружкою чистить картоплю. Я йому кажу: «Агов, дай-но покажу, як це робиться». Він простягає мені картоплину й очисника, і раптом вся кухня геть пропада. Бах, і нема. То, кажеш, ти бачиш того, Тоні, перед тим… перед тим, як тобі приходять видіння?

Денні кивнув.

Хеллоран обійняв його однією рукою.

– А в мене це запах помаранчів. Весь той день я чув їх запах і нічого собі з того не думав, бо вони були того вечора в меню… ми отримали тридцять ящиків валенсійського сорту. Того вечора геть усе в тій бісовій кухні відгонило запахом помаранчів. Десь із хвилину я пробув начеб у відключці. А тоді почув вибух і побачив полум’я. Верещать люди. Сирени. І я почув оте сичання, так тільки пара сичить. Тоді мене ніби піднесло до того хтозна чого троха ближче і я побачив вагон, що зійшов з рейок, він лежав на боку